Адам Багдай - Пірати Співучих островів

вона робила, коли б вийшла заміж за космонавта. Виявилося, що нічого б не робила, тільки їздила б з ним по всьому світі, давала б автографи і відповідала б на запитання журналістів: що п’є її чоловік за сніданком? Яке у нього тобі? Як вона себе почувала, коли чоловік ступив на Місяць? Чи любить вона джазову музику? Хто її улюблений композитор? Де вона дужче кохає чоловіка — на Землі чи на Місяці?

Певна річ, на Землі, бо тут вона може побалакати з ним, які капелюшки тепер наймодніші, а він може купити їй хутро з шиншили і взагалі засипати її квітами.

От фантастка! Опівдні була вождем Чорних Стоп, а ввечері вже має чоловіка-космонавта. Чудова дівчина, тільки забагато вигадує.

— Де ти бродиш? — запитала вона, повернувшись нарешті з Місяця на Землю.— Аби ти знав, хто тут був!

— Хто? — поцікавився я.

— Уяви собі, Лоллобріджіда.

Іво здвигнув плечима.

— То тобі тільки здалося. Відки б це в Будві взятися Лоллобріджіді?

— Тут нібито знімають якийсь італо-югославський фільм, тож вона й приїхала.

Я не здолав уявити собі Лоллобріджіди, бо не мав ніякісінького поняття, хто то. Тому сказав дипломатично:

— Це справді цікаво...

— Сиділа з якимось типом он за тим столиком. Певно, режисер або продюсер. А поводилася так, наче вона не Лоллобріджіда, а звичайна жінка...

— А як вона мала поводитися? — втрутився Іво.

Геля не встигла відповісти, бо саме в цю мить біля нашого столика появився найбільший вибрик природи — Вацусь. Я вже давно забув про нього. Але він так сердечно поздоровкався до мене, ніби ми зовсім недавно розсталися з ним під пальмами, до того ж як найлуччі друзі.

— Чао! Ти чув, що сталося?

— Ні, — відказав я, але почути від нього мені не хотілося.

— Бомба, брате! В Герцегновому на одну англійку напала акула.

Нарешті якась пристойна вістка! Мені було шкода англійки, але ж я не міг відповідати за дії акули.

— Звідти приїхав один француз,— вів далі Вацусь, — і розповідав за обідом. Англійка виплила з чоловіком на яхті в море, і там їй закортіло покупатися. Відплила трохи, а тут акула...

— От бачиш! — вигукнула Геля і зневажливо глянула на Іва.

— Не вірю, — здвигнув плечима Іво.

— Це факт! — обурився Вацусь. Він говорив дуже схвильовано, наче сам був тією акулою або принаймні англійкою.— Там, кажу вам, такий переполох, люди бояться купатися!

— А що з англійкою?

— Вона нібито встигла втекти, бо чоловік здалеку побачив хижака і подав жінці руку, але все одно відкусив їй стопу.

— Чоловік?

— Не чоловік, а хижак — акула!

— Точнісінько, як у фільмі, — недовірливо мовив Іво. — Було про це в газеті?

— Як могло бути, коли це сталося сьогодні перед обідом?

— То мають сказати по радіо, в останніх новинах.

— Авжеж! Тільки вони навмисне не скажуть — бояться, щоб закордонні курортники не повтікали.— Вацусь сів на стілець і окинув усіх поглядом, силкуючись побачити, яке враження він справив на нас.

На мене, мушу визнати, величезне. Я вже перестав, було, вірити в акул, а тут така звістка! Я хотів обняти Вацуся, та поки наважився, він глузливо осміхнувся і запитав:

— Ну, як там ваш труп?

Йшлося, звісно, про мамута.

— Держиться,— згорда відповів я.— А ваш катафалк, якого нам довелося тягти на буксирі? — докинув зневажливо.

— Нічого й казати, в Тітограді сиділи два дні, поки поставили його на колеса. Купу грошей витратили. Старий сказав, що після цього сезону купить нового «фольксвагена», а «опеля» продасть у Варшаві. Я волів би «мерседеса», то хоч машина!

— Може, «фіата»? — засміялась Геля.

— Волів би «мерседеса-200». Капітальна машина! Старий твердить, що йому бракує двох тисяч доларів. Хай трохи покрутиться. Ти де мешкаєш? — запитав Вацусь ні сіло ні впало.

Я трохи загаявся з відповіддю. Сказати «під зірками» — ще подумає, що в мене кепсько з головою. Я й сам до пуття не знав, де, власне, мешкаю. На щастя, Геля знала те лучче за мене. Надувши злегенька губи, вона примружила котячі очі й випалила:

— Не знаєш? На острові Свети Стефан!

Геля одразу розкусила Вацуся і так йому тим островом допекла, що в нього писок витягнувся.

— За дев’ять