Богдан Жолдак - Укри. Бойова проза

але в ньому ще й досі світилося те, що в нормальних умовах називалося сімейним затишком.

— Я? Я?!! — не вірив він.

— Ну, ти ж у нас дуже здібний. Тебе помітили, — вдавала вона іронію, хоча їй було не до жартів, вона як ніхто розуміла, чим усі ці перестановки можуть обернутися. — Правда, тут є одна неув’язочка, я уважно вивчила списки усіх претендентів, і мене трохи занепокоїло, що тут діє принцип відбору не за професійними якостями, а за, сказати б, патріотичними.

Мічурін намагався збагнути, в чому відмінність, бо ці дві речі завжди були для нього однакові.

За такими шепотами стіни армійського складу поволі ставали прозорими, й коханці побачили себе посеред понівечених околиць.

— От кого б ти відібрав до такого спецзагону, — почала одягатися Галя, помалу перетворюючись на Чупакабру, — кого: Влада чи Хантера?

— Що за питання, звісно, Хантера, йому взагалі ніхто в підметки не годиться.

«В тому числі і я», — мало не вбовкнув.

— Ну от, а за списками — навпаки, проходить Влад. А чому? Мало того, що переконаний українець, так до того ж надто грамотний. От, наприклад, закінчиться війна, повернеться такий солдат додому, і що? Це ж буде тобі не якийсь хлопчик, а ціла політична сила.

Лейтенант здогадувався, куди хилить Галя, але за звичкою вдавав, що не розуміє.

— То й що в цьому поганого?

— Для нас нічого, а от для хомченків — це пряма загроза. Ви собі воюєте й мрієте, аби війна швидше закінчилась. А такі, як Хомченко, насамперед про своє майбутнє думають, от і хочуть конкурентів у саме пекло запхати.

Лейтенант не завжди вмів зрозуміти, коли Галя жартує, а коли ні, однак зараз поклявся б, що вона серйозна, як ніколи.

Вийшли за двері, замкнули, начепили пломби й розійшлися у різні боки.

Лейтенант Мічурін ніколи не почувався якоюсь винятковою фігурою, однак за допомогою експериментів виявив цікаву закономірність:

навіть коротка телефонна розмова викликала несподіваний результат: сказав щось у «трубу», й хутко тікай — бо за кілька хвилин у це місце почнуть лупасити «гради».

Що вже й бійці іноді просили, наприклад, якщо треба нарубати дрівець, то вони їхали в лісосмугу, Мічурін вмикав свого телефона, щось базікав, тікав, і тоді ворожа артилерія трощила там достатню кількість деревини.

Чи треба було прокопати проїзд крізь пагорб, і ворожі «гради» дуже допомогли, розпушивши ґрунт.

Таку ворожу пильність він пояснював собі тим, що є командиром і може навести вогонь на свою бойову частину. Але він же не Дудаев, котрого запеленгували з мобільника й знищили ракетним ударом.

Ще здалеку Мічурін побачив незвичну картинку: його бійці пороздягалися до плавок і порозлягалися на сонечку, а дехто неквапом натирав мочалкою піну — річ незвична в бойових умовах, однак означало це лиш одне: за півгодини приїде штабна перевірка, а отже, ворожого обстрілу не буде.

— Що таке? Перевірка з генштабу? — перепитав він.

— З гей-штабу! — дружно відповіли ті.

І справді, скоро почулося приємне фуркотіння й прикотився броньований джип із колоною охоронців.

Солдати хутко вдяглися і виструнчилися, коли до них виступив генеральський чин; усі на фізіях зобразили повагу.

Привітавшись, той почав з подяк од Батьківщини і командування, потім перейшов до тяжких часів, а коли почав про переформатування військових підрозділів, лейтенант почув, як до нього крізь вуса тихо шепоче Сивий:

— Ох, не подобаїсі мені цей фацет. Він мав кликуху «Чорний майор». Я його добре знаю.

— Він теж з Чернівців?

— Гірше, з Афганістану. Він там у нас швидко прославився, бо розподіляв бійців.

— Тобто?

— Ну, там відбирали в спецвідділення ненадьожних, ну, тих, хто багато базікав чи всяке таке.

Виявляється, в Афгані комуністи збирали докупи всіх підозрілих служак, а потім такий об’єднаний загін вивозили в гори, там їм визначено маршрут, а в його кінці було обіцяно вертольотами всіх підібрати. Але ніхто, звісно, не прилітав, і потроху моджахеди винищували таких солдатиків. Або зганяли їх на мінне поле чи підставляли під артилерійське знищення, переставивши координатами під свій «дружній» вогонь, або, або, або...

Лейтенант ще не дослухав Сивого, а вже напевне собі скумекав, що на них із Владом чекає попереду, адже в умовах тутешньої гібридної війни оте «або» здійснити набагато легше, аніж в Афганістані.

І коли генерал Хомченко почав огляд техніки й бліндажів, хутко послав Тольку і Влада з лопатами до переїзду, аби мерщій поглибили колію в рівчаку:

— Прокопаєте й хутенько тікайте звідти!

Прощалися з начальством, а Мічурін уже перемкнув свою мобілку на автовідповідач, дбайливо обгорнув поролонкою й, вичекавши слушну мить, засунув його за бампер генеральського джипа. Потім цією ж рукою потиснув руку Хомченкові й віддав честь.

Мотор приємно зафуркотів, і кортеж відкотився.

Мічурін разом із Сивим примостилися на горбочку і спостерігали крізь біноклі, як генерал із супроводом наблизився до розбитого містка й посунув у об’їзд через ручай, посунув, аж доки раптом клюнув у несподівано глибоку западину й став.

А Мічурін, взявши в Сивого телефон, набрав кілька разів свого ж номера, і колишній афганець щоразу бурмотів туди якісь неясні повідомлення про переправу й скупчення:

— Та я тобі кажу, бігме, не назву квадрат, бо це зараз великий секрет!

Джип ще буксував, сідаючи глибше на підводну колію, ще тіпався надсадно, а вже небом фуркотіли вогненні пасма «градів», які рясно накрили колишній міст і теперішній переїзд, і бійці, неначе на футболі, дуже переживали, чи влучить? Ось двічі рвонуло, підкидаючи вгору воду й дно — спершу здіймалася грязюка, ще вище бризки, але найвище пурхнули металеві уламки джипа.

Сивий з Мічуріним ще деякий час спостерігали, а лейтенант вже тішився