Володимир Кільченський - Присмак волі

просто товаришем. Кумою погодилася бути подруга Даринки Христина, весела та привітна дівчина. Похрестили за християнським обрядом: кум та кума хрестили, а Андрій з Даринкою чекали у притворі. Після хрестин відсвяткували подію з новоспеченими кумами та й розійшлися по домівках.

Час було вже купати маленького янгола Миколку, і Даринка з матір’ю приготували купіль, вливши туди відвар з любистку, ромашки та травки череди. Даринка, перевіривши купіль ліктем, простелила лляну підстилку і поклала Миколку. Ох, і любив же він купатися! І так ніжками вибивав, що всі збігалися і не могли намилуватися його забавками. Скупаного й оповитого Миколку клали в дерев’яну підвішену колисанку, що вже виколихала не одну дитину, і Даринка заводила колискову, під яку Миколка безтурботно засинав:

А-а-а, люлі, люлі, Прилетіли дві зозулі. А-а-а, котиків аж два — Були сірі обидва. Ой, ти, коте сірий. Та й вимети сіни, А ти, котик волохатий, Йди Миколку колихати. Не чіпайте клубочок, Не ганяйте мишочок. Наш Миколка хоче спати. Свої сни іде стрічати. Він у сні буде зростати. Козаченьком хоче стати, Люлі, люлі, люлі, Відлетіли дві зозулі... Сувора зима 

Через деякий час крига скувала річки, і знову неспокій поселився в душі Андрія: знову можуть прийти степовики, і тоді не буде спасіння нікому. Куди у зимовому лісі заховаєшся з дітьми?

Зустрівся Андрій зі своїм тестем, і вирішили зібрати раду, обговорити, як захищатись у разі зимового набігу татар. Зібралося десятків зо три дужих чоловіків і вирішили по двоє чергувати вночі на церковній дзвіниці, а вдень чергуватиме один вершник.

У першу ніч пішли вартувати Андрій з Тимошем. Не змикаючи очей, насторожено вглядалися у глибини степу, прислухалися до лементу собак. Ніч виказувала всю вразливість, беззахисність їхнього села, і тільки сувора зима або заметіль могли завадити нападникам.

Зима того року була малосніжною, і тривога селян наростала, бо ж знали: якщо трава не захована під снігом, то татари можуть безперешкодно йти степом, не думаючи про харч для коней, та сновигати, шукаючи здобич. Запорожці не попереджали про напад, а на початку лютого пішов сніг і не переставав цілий тиждень, усі шляхи завалило заметами по груди. Удень Андрій робив прохід у заметах, а вранці все знову було засипано снігом. Це додало клопотів, зате всі вже знали, що дістатися до них татари у таку лиху годину не зможуть.

Після цього встановилися морози та ясні дні і ночі. Холоди так дошкуляли, що доводилося обсипати снігом загони з худобою, і навіть хату, щоб зберегти тепло, яке геть зникало за ніч. Бували ночі, що доводилося по декілька разів кидати дрова в піч, а то понад долівкою холод так і стелився. Під середину березня, перед Явдохою, сонце стало припікати, і вся живність у дворі вже намагалася погрітися бочком напроти сонечка. Зі стріх звисали бурульки по півтора-два аршини, з-під стін будівель стали гуртом відкидати змокрілий сніг. Весна наближалася невблаганно з появою на пагорках зеленої трави, і Андрія все більше обсідали думки про те, що слід податися на Січ задля помсти татарам за його понівечену гідність, наругу над собою та смерть батька.

Тесть Михайло, скориставшись відлигою, коли ще можна було їздити на санях, подався на Великокозирщину і привіз добрі новини для селян. Козацькі роз’їзди стали знаходити в степах цілі купи замерзлих татарських тіл, які вже почали шматувати вовчі зграї та вороння. Пішли чутки, що татари зайшли в Україну цієї зими великою силою при малих снігах, а в лютому потрапили в снігову та заметільну пастку, і тисячі їх померло в полях, балках та яругах, де вони переховувались від холоду. Чимало татар знаходили замороженими у черевах коней, яким вони розрізали животи, щоб, гріючись теплом тварини, врятувати своє життя. Невідомо, скільком вдалося повернутися назад у приазовські степи, але вже з настанням тепла треба було прикопувати їхні тіла, бо могло початися нашестя мору чи якоїсь холери. Дізнались про це селяни і посунули до церкви під удари дзвонів.

Довго молились люди за чудесне спасіння їхніх душ від супостатів, накладаючи персти на чоло та б’ючи поклони. Десь у когось, може, й була жалість до замерзлих ворогів, але в Андрієвій душі жалю не було, він молив Господа за спасіння своєї сім’ї та християнського люду.

З десяток дужих хлопців з їхнього села із заступами та сокирами відправилися на збір до Великокозирщини, щоб по степах прикопувати тих, хто йшов до них, несучи смерть та неволю. Повернулись вони лише через два тижні, як уже майже зійшов сніг, лишивши пам’ять про себе тільки в яругах та лісочках.

Зібралися наступного дня у старости Михайла, де хлопці оповідали про страхіття людської смерті, про понівечені вовками тіла людей та коней, деякі були неушкодженими, і на почорнілих скуластих обличчях позастигали сліди смертельних мук