Софія Парфанович - Чарівна діброва

class="book">Десь з-над озера лунає пісня: «Човен хитається серед води».

— А оці кратери наче зовсім такі, як гейзери, що я бачила в Єловстоні, — підмічує пані Марія. — Може, це й справді гейзери і вибухають вони лявою, водяною парою або якимись пекельними речовинами?

— Місяць мертвий, і ніякої активности на ньому немає, — запевнює ще раз пан Астробанд.

Бідний місяць! — погоджуються всі. Мертвий він та ще й гатять у нього метеори, наче в дідову торбу, а він, бідолаха, й боронитися не може. Звісно — мертвий.

— Скажіть, пане професоре, котре там місце на місяці завідує коханням? — просить Наталя.

— Е, яке там кохання! Кажу ж вам: місяць мертвий, і ніякого кохання на ньому й бути не може.

— Е, що ви говорите! Таж у піснях усіх народів землі місяць і кохання — нерозлучні. Мусить там бути централя, з якої кермують коханням на землі. Це виключно діло місяця. Хіба не пригадуєте собі таких пісень?

Ой, засвіти, місяченьку, Засвіти, засвіти, Там, де біла постільчина, Де рожеві квіти.

Там, очевидно, його мила. А співанка — бойківська.

Або:

Ой, не світи, місяченьку, Не світи нікому, — Тільки мому миленькому, Як іде додому.

Одарчине м’яке сопрано молиться до місяця про співчуття, благає допомоги його, невідомого. Але нівідкіля немає порятунку дівчині, яку зрадив милий. Великою скаргою летить пісня в простори, лягає слізним тремтінням на воду й ліс, що наче причаївся — слухає. Замовк навіть учений, заслуханий в події землі, такі далекі від мертвого місяця. Але, коли пісня прогомоніла, наче прочунявся й він, чиї думки десь заблукали в далеких просторах України, де його чекає — не дочекається дружина. Може, вона тепер теж дивиться на небо та шукає собі порадоньки в срібного місяця?

— Як воно там є з тим коханням, так і є, а наука на цю тему досі нічого не сказала.

— Як то ні? — боронить науку Юрко. — Я читав, що місячне сяйво має в собі якесь то проміння, що збуджує в людині почуття, спонукує її залози до виділювання гормонів.

Юрко — природник, він знає, напевно, не одне, чого не вчилася старша генерація.

Бідний Астробанд замовк: нічого сперечатися з молодими, вони краще знають про те любовне проміння, ніж ми, старші. Врешті, хто знає, яка залежність землі та й людей від дій і справ у космосі?

— Та покиньмо місяць і кохання, хай йому цур! Ходіть до того більшого телескопа, покажу вам Джупітера.

Учений закриває пельку найбільшому телескопові та веде групу до другого, меншого.

— Дивіться, це вам Джупітер чи Юпітер, як хочете. Бачите на ньому темні смуги, вони рівнобіжні до рівника, їх кілька.

Справді, Юпітер перепоясаний, наче ґазда, крайкою. І то не раз, а разів, мабуть, із п’ять чи що. І чого це так? Може, це гори?

— Мабуть, радше, пари чи гази, що згустилися обабіч рівника. Відкіля вони там взялися — один Господь знає. Та ви оглядайте Джупітера уважно! Що бачите, пані Маріє?

— Бачу якісь ясні точки біля самого Юпітера: одна, друга, о, є й третя! Всі наліво, трохи виїде від рівника. Що це таке?

— Це місяці, Джупітерові місяці. Їх він має щось із дванадцять, але ми бачимо тільки чотири, — пан професор наче справді лекцію читає, хоч він, на ділі, не професор, а так собі, аматор, і вчить інших того, чого сам так досконало навчився з книжок та з допомогою своїх телескопів.

— А де ж четвертий? — запитує Степан, що пильно слідкує за плянетою.

Виявляється, що по противному боці, направо, видно маленьку світляну точку — четвертий місяць Юпітера.

— Тепер, прошу, приступіть до цього середнього телескопа й оглядайте Сатурн. От цікава штучка, така цікава-прецікава!