Раїса Петрівна Іванченко - Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

цехи, братства, відкривало свої школи та друкарні. Так було у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці та інших містах. Але цей процес викликав шалену протидію польської окупаційної влади, яка намагалась розчавити будь–які ознаки зростання самосвідомості українців.

Ось чому козацтво стало провідною силою в боротьбі проти наступу чужої влади, чужої нації, чужої культури на український народ. Через те Запорозька Січ перетворювалась у центр антифеодальної боротьби українського селянства і міщанства і проти кріпосництва і проти духовного гніту. Українське козацтво — цей вільний стан населення — таким чином перетворювалось у провідну верству в національно–визвольному житті України.

Особливість української історії цього періоду полягала в тому, що саме козацтво, а не бюргерські міста, як це було в деяких європейських країнах, виходило на чільне місце в боротьбі за відродження української нації та держави.

Першорядну роль у цьому процесі відігравала Запорозька Січ. Що вона собою являла?

На терені України це була немовби окрема держава, де не було кріпацтва, де жило вільне населення. Звичайно, і тут була соціальна нерівність, бо, зрештою, ідея соціальної рівності є неприродною. Втілення її в реальному житті ніде й ніколи не було, та й не могло бути. Запорозька Січ мала свою систему державницького управління. Можна з певністю сказати, що вона відродила і продовжила давні демократичні традиції, вироблені східним слов’янством у додержавний період свого існування у вигляді народоправства — народного віча чи зборів. Ця традиція тією чи іншою мірою проявлялася в добу Київської та Галицько–Волинської держави. Тепер же вона воскресла з новою політичною та національно–усвідомленою силою.

Ці козацькі віча тепер називались козацькими радами. Тут обирались провідники Запорозької Січі: гетьман, його соратники–старшини (генеральний обозний, осавул, суддя, писар тощо). Обирався й орган самоврядування самої Січі — Кіш. Його очолював кошовий отаман і старшини кошові: писар, обозний, осавул, суддя і т. п. Все військове населення Січі ділилось на так звані курені, що формувалися за принципом земляцтва. Були, наприклад, курені Корсунський, Лубенський, Полтавський тощо.

Водночас запорозькі козаки виробили досить чітку військову організацію: вони ділилися на полки, які очолювали полковники та полкова старшина, їх також обирали на козацьких радах. Пізніше полки ділилися на сотні, на чолі яких стояла також обрана сотенна старшина — сотник, сотенний осавул, писар і т. п.

Оця виборна демократична система й була важливою історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорозька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно–національну традицію. Було зрозуміло, що жодна чужа держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, що виникла потреба створити свою державу, яка могла би бути гуманнішою до українців та захищати їхні життя, духовну культуру.

Через те Запорозька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично–державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, що українська держава мусить мати саме таке — демократичне управління, її керівники мають бути обраними народом. У цьому полягає іще одна історична, сказати б, ідеологічна місія Запорозької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча наснаженість українського населення, вироблення ним політично–державницьких прагнень і готовність до їх здійснення.

Козацька сила зростає

Після Люблінської 1569 року унії між Литвою та Польщею, після церковної Берестейської унії 1596 року наступ полонізації та католицизму на український народ посилюється. Посилюється відповідно й відпорна роль українського суспільства і, в першу чергу, запорозького козацтва у збереженні не лише національно–державницьких та культурних традицій, а й у збереженні самої української національності.

Наприкінці XVI ст. по Україні прокочується хвиля козацько–селянських повстань проти наступу кріпосництва та духовного поневолення. Одним із перших було велике повстання на чолі із запорозьким гетьманом Криштофом Косинським (15911593). У 1594 р. розгортається нова війна козацько–селянських мас, на чолі яких стає колишній запорозький козак, вправний гармаш Северин Наливайко. Повстання охоплює обидва береги Дніпра — лівий і правий, перекочується до південної Білорусі. Лише в 1596 р. польські війська придушили це народне повстання. Його керівника — Северина Наливайка — було схоплено і страчено у Варшаві. З тих пір столиця Речі Посполитої постійно стинала буйні козацькі голови на своїх кривавих ешафотах.

На межі XVI–XVII ст. Запорозька Січ виходить на широку міжнародну арену. Це було в часи гетьманування Самійла Кішки (1599–1602), який потрапив був до турків у полон, а через 25 років на турецькому судні підняв повстання — визволив численних невільників, визволився й сам. Коли він з’явився на Січі, козаки відразу обрали його гетьманом. Самійло Кішка очолив козацькі походи на Молдавію, на турецькі укріплення у Чорномор’ї, зруйнувавши кілька фортець і визволивши тисячі невільників–українців із рабського полону. Він загинув у Прибалтиці під час Лівонської війни в 1602 р. На початку XVII ст. роль козацтва в суспільному житті України і Речі Посполитої небачено зростає. Особливо тоді, коли гетьманом Запорозької Січі стає відомий політичний діяч, геніальний флотоводець Петро Конашевич–Сагайдачний. Він, виходець з української шляхти Самбірщини, з–під Львова, закінчив Острозьку академію. Був людиною високоосвіченою та далекоглядним державним діячем.

Протягом чверті століття козаки обирали Сагайдачного своїм гетьманом. А це щось та значило, бо козаки нікому нічого не прощали — жодної несправедливості, жодної похибки, а козаки, як відомо, часто та легко міняли свої симпатії й уподобання.

Величезною стає роль запорозького козацтва в часи гетьманування Сагайдачного у зовнішньополітичному житті України.