Наомі Новік - Відірвана від коренів

— Спробуймо сумістити їх, — сказав він неуважно, його пальці злегка зарухались, і невеликими зусиллями ми звели наші ілюзії ближче, коли їх майже неможливо було відрізнити одну від одної, а потім вигукнув: — Ах, — коли я побачила структуру його заклинання: воно виглядало майже так, як дивний годинниковий механізм посередині його столу, весь з блискучих рухомих частини. Піддавшись імпульсу я взялася поєднати наші розробки: Я уявила собі щось на подобу колеса млина, яке крутив мій потік. — Що ви… — почав він, а потім різко ми отримали тільки одну троянду, і вона почала рости.

І не тільки троянда: лози піднімалися по книжкових полицях в усіх напрямках, закручувалися навколо древніх фоліантів і досягли вікна; високі тонкі колони, які обрамляли арку дверей, стали березами, оточивши себе довгими гілками з листям; по підлозі простелився мох з фіалками і ніжною папороттю. Квіти цвіли всюди: квіти, яких я ніколи не бачила, з пелюстками дивної форми, інші були з гострими кінцями, яскраво забарвленими, і кімната була наповнена їх густим ароматом, з запахом подрібненого листя і свіжих трав. Я подивилася навколо себе з подивом, моя магія все ще текла легко.

— Це те, що ви уявили? — Запитала я його: це дійсно було не складніше, ніж зробити одну квітку. Але він дивився на буйство квітів навколо нас так само здивовано, як і я.

Він подивився на мене, збитий з пантелику, і в перший раз невизначено, як ніби натрапив на щось несподіване. Його довгі вузькі руки охоплювали мої, і ми далі тримали розу разом. Магія співала в мені, текла через мене; Я відчувала мелодію потоку і живилася нею. Мені раптово стало занадто жарко, і я відчула себе трохи дивно. Я вивільнила свої руки.

Я тупо уникала його весь наступний день, і занадто пізно зрозуміла, що мій успіх означав, що він уникав мене теж — раніше він ніколи не дозволяв мені пропустити урок. Я не хотіла думати, чому. Я намагалася зробити вигляд, що це нічого не означає, що ми обидва просто хотіли відпочинку від моєї копіткої підготовки. Але я провела неспокійну ніч, і прийшла в бібліотеку наступний ранок з червоними очима і нервами. Він не подивився на мене, коли я увійшла; лише сказав невдовзі, — почніть з fulmkea, на сторінці сорок три, — це було зовсім інше закляття, але він і далі тримав голову схиленою над своєю книгою. Я із задоволенням поринула у роботу, відчувши себе у безпеці.

Так тривало чотири дні — в майже повній тиші і, можливо, пройшов би місяць, протягом якого ми не обмінювались би більше ніж кількома словами на день, відклавши власні амбіції. Але на ранок четвертого дня біля башти зупинилися сани, і коли я виглянула з вікна, то побачила Бориса, але не самого; він привіз матір Касі, Венсу, вона забилася у куточок саней, її бліде кругле обличчя дивилось на мене, укутане хусткою.

Я не бачила нікого з Дверніка з тієї ночі, коли запалали маяки. Данка прислала Вогняне серце назад у Вільшанку, з ескортом похмурих чоловіків, по одному з кожного села долини. Вони прибули до башти озброєні через чотири дні після того, як я транспортувала Дракона і себе у вежу. Це були найхоробріші з них, фермери і ремісники, але на їх обличчях був написаний найгірший жах, який можна було собі уявити; і вони були обережні, хоча і вважали, що Дракон оклигав.

Мер Вільшанки навіть мав сміливість вимагати, щоб Дракон показав рану міському лікареві: він, знехотя зобов'язаний, засукав рукав, щоб показати слабкий білий шрам — все, що залишилося від рани — і навіть сказав лкареві, щоб той перевірив кров з його пальця: вистрибнув чистий червоний колір. Але вони також привезли старого священика у повному фіолетовому вбранні, щоб той промовив благословення над ним, що розлютило його до краю.

— Хто придумав цю нісенітницю? — запитав він у священика, якого, здається, трохи знав. — Ви дозволяєте собі сповідувати дюжини зіпсованих душ: хто-небудь з них був осипаний трояндами, або раптово оголошував себе врятованим і очищеним? Як ви собі уявляєте дію благословення на мене, якби я був заражений?

— Ну, я думаю з вами все гаразд, — сухо сказав священик, і вони нарешті дозволили собі повірити, і мер віддав йому Вогняне серце з великим полегшенням.

Але, звичайно, моєму батькові чи братам не дозволили приїхати; ніхто з мого села не міг би допустити, щоб мене спалили. Люди, які прийшли, поглядали і на мене, а я стояла поруч з Драконом, і я не знаю, як описати те, що було на їхніх обличчях. Я оділа зручну просту спідницю знову, але вони все одно дивилися на мене по іншому — не вороже, але так, як жоден з них ніколи б не подивився на дівчину дроворуба з Дверніка. Це було схоже на те, як я дивилася на принца Марека. Вони дивилися на мене, а бачили когось з історії, на кого можна приїхати подивитися і витріщатися у всі очі, але хто більше не належить до їх життя. Я знітилася під цими поглядами. І була рада повернутися в вежу.

Це був день, коли я взяла в бібліотеку книгу Яги, і зажадала, щоб Дракон припинив робити вигляд, що у мене був більший дар до зцілення, ніж до будь-якого іншого виду заклинань, і дозволив мені дізнатися види магії, які я могла би вивчати. Я не намагалася написати листа додому, хоча вважала, що Дракон відіслав би його. Що я напишу? Я втекла у Двернік, і навіть врятувала село, але у ньому для мене більше не було місця; Я не могла піти і потанцювати на сільському майдані серед моїх друзів, починаючи з того часу, більше шість місяців тому, коли увійшла в бібліотеку Дракона і сіла за стіл.

Коли