Джон Роберт Фаулз - Маг

посилався на нього, даючи зрозуміти, що в моїх жилах тече кров людей високої культури давніх віків… Я усміхнувся у відповідь на непідробно теплу, мало не осяйну Кончісову усмішку.

— А яка, зрештою, різниця?

— Попросту таке мило чути.

— Мабуть, усе це пустопорожні вигадки.

— Та ні, воно схоже на правду. А ви читали «Астрею»?

— Собі на лихо. Жахлива нудота.

— Oui, un peu fade. Mais pas tout à fait sans charme[60], — проказав він. Бездоганна вимова, з уст не сходить усмішка. — То ви й французьку знаєте.

— Так собі.

— Отже, в мене за столом сидить прямий нащадок du grand siècle[61].

— Навряд чи прямий.

Але мені було приємно, що він так вважає, лестила його несподівана ласка. Кончіс звівся.

— Гаразд. Сьогодні я заграю Рамо[62]. На вашу честь.

Господар повів мене до зали, що простягалася на всю ширину поверху. Три стіни заставлено книжками. В кутку виблискував зеленими кахлями камін, над ним на полиці стояли дві бронзові статуетки в сучасному стилі. Понад ними — натурального розміру репродукція картини Модільяні — прекрасний портрет зажуреної жінки в траурі на блакитно-зеленому тлі. Посадивши мене в крісло, Кончіс заходився переглядати ноти, знайшов потрібні й заграв. Після коротких, щебетливих пасажів — вигадливі куранти й пасакалії. Вони не дуже припали мені до смаку, але відчувалося, що в цього виконавця велика майстерність. Раніше він не раз поводився претензійно, але за інструментом аж ніяк не ставав у позу. Несподівано, посеред твору, немовби задуло свічку, Кончіс припинив гру, й знову почалася гра в претензії.

— Voilà[63].

— Чарівно. — Я вирішив не допустити до того, щоб французька стихія пойняла нас, як епідемія ґрипу. — Не можу намилуватися, — докинув я, кивнувши на репродукцію.

— Еге ж? — Він підійшов до полотна. — «Моя мати».

Спершу я подумав, що він жартує.

— Ваша мати?

— Так називається картина. Насправді це, звичайно ж, його мати. Поза всякими сумнівами. Завжди була.

В очах цієї жінки не було риб’ячої поволоки, звичної в портретах роботи Модільяні[64]. Напружений, уважний, мавпячий погляд. Придивившись до картини зблизька, я трохи пізнувато втямив, що це не репродукція.

— Господи Боже… Вона, цілком певно, коштує цілий маєток.

— Ото ж бо, — відповів, не дивлячись на мене, Кончіс. — Не подумайте, що я убогий, раз живу тут так скромно. Я дуже багатий. — Він вимовив так, ніби вираз «дуже багатий» позначав національність. Може, таки й позначав. Я знову задивився на полотно. — А цей портрет мені… майже нічого не коштував. Я замовив його з милосердя. Хотів гордитися тим, що відкрив у Модільяні генія. Але не відкрив. І ніхто не відкрив. Навіть цей спритник, пан Зборовський[65].

— Ви знали його?

— Модільяні? Ми зустрічалися. Багато разів. Я був знайомий з його приятелем, Максом Жакобом[66]. Наприкінці його життя. В той час він уже прославився. Став невідлучною прикметою Монпарнасу.

Я крадькома глянув на Кончіса, що вдивлявся в картину. Не з чого іншого, як із снобізму, моя повага до цього старого набрала зовсім іншого виміру. Його дивацтво, штучність і моя гадана перевага в пізнанні життя вже не видавалися безумовними.

— Мабуть, ви шкодуєте, що ви не купили його інших робіт.

— Я купив.

— І досі їх маєте?

— Звичайно. Тільки банкрут продає чудові картини. Ці полотна висять у моїх інших будинках.

Я взяв до уваги цю множину. При нагоді скажу це комусь, передражнивши Кончіса.

— А де вони… інші будинки?

— Як вам подобається ось це? — Він торкнувся статуетки юнака, що стояла під полотном Модільяні. — Макет Родена. Інші будинки… Гаразд. У Франції. В Лівані. В Америці. Я проваджу справи в усьому світі. — Кончіс обернувся до іншої фігурки — бронзової й кістлявої. — Це Джакометті.

— Я приголомшений. Тут, на Фраксосі…

— Чому б і ні?

— А злодії?

— Якби ви мали таку безліч цінних картин, як у мене, — потім покажу вам ще дві там, нагорі, — то вам довелося б вирішити, як з ними поводитися. Або вважати їх тим, чим вони і є, — прямокутними зафарбованими полотнами, або ж стерегти їх, як золоті штабки. Заґратувати вікна й ночами не спати. Ось, — кивнув він на статуетки. — Крадіть, якщо хочете. Я повідомлю поліцію, але вам може поталанити втекти з краденим. Тільки одне вам не вдасться — змусити мене