Катерина Бабкіна - Соня

– Ти постійно так вирубаєшся? – спитав Руслан.

– Тільки коли мені страшно, – чесно сказала Соня, – або коли я не знаю, що робити. Або і те, й інше.

– Допомагає? – спитав Руслан. Чоловіки засміялися.

– Поки що – допомагає, – сказала Соня. – А де Бесник?

– Ловить рибу, – сказав роздратовано Руслан. – Приїхав з нами в каструлі.

– Як-як?

– У каструлі, кажу, приїхав, – сердився Руслан, – заховався серед кухонного начиння.

– Так це ви вчора каструлі вантажили там, на озері? – з полегшенням спитала Соня.

Руслан подивився на неї, згадав, якою вона приїхала вночі в ліс, і подумав – краще не стає.

– Так, – сказав він. – Так, звісно, каструлі.

– А де всі?

– Під Тирговіште. Там котеджне містечко, озеро, парк, поля для гольфа. Вже майже все розкупили, – самозадоволено сказав Руслан. – А Рада лишилася з мамою, їй організовують гастролі для високопосадовців – судей, політиків найвищого рангу. Все ліпше, ніж закривати її, правда?

«Нічого хорошого, – подумала Соня, – дома найближчим часом чекати не треба».

– Так і що ця Лалджета? – спитав Кай, очевидно, повертаючись до розмови, котра точилася ще до появи Соні. – Скільки їй років, Рус?

– Не знаю, – сказав Руслан, – але Вльор, тисячу дев’ятсот дванадцятий рік і проголошення суверенітету пам’ятає чудово. Ще донедавна, кажуть, дуже тішилася з того, як принц Вільгельм звідси потім тікав.

– Як вона може це пам’ятати? – засміялася Соня.

– От і я кажу, – підтримав її Руслан, – вона вже тоді стара була і сліпа, всі тут це знають.

– А ікона?

– Нічого не варта, – впевнено сказав Руслан, – не древня навіть. За турків якийсь божевільний з гір написав її, Матір Божа вся чорна, косоока, носата, як туркеня, а в маленького Ісусика ноги як руки. Ну, і руки теж як руки. За чим ти шукаєш, Кай? Якби та ікона була бодай до чогось – її би ще за Італії вивезли. Тут поруч, у гірських чорногорських скитах, є, кажуть, образи ще з часів іконоборства. Може, пливи назад на той бік?

– Дякую, Рус, – сказав Кай. – Що означає Лалджета?

– Квітка, що береже життя, або якось так.

– Хочеш поплавати? – спитав Кай у Соні.

Соня хотіла.

– Завжди треба читати газети, а тим більше – польські та німецькі журнали, – сказав Кай, коли вони відпливли від плотів на достатню відстань. Холодна вода пестила шкіру, вирівнювала ритм руху крові й приводила до ладу думки, сонце сяяло кругом і знову думки ці розганяло, – про стару написали в журналі.

– Як про козу?

– Про козу – не написали, – сказав Кай, – я тоді сам здогадався. А про ікону – написали, майже прямим текстом. Знаєш чому? Тому що все одно ніхто не вірить. Я ж казав тобі – вічне життя – найрозповсюдженіше чудо, найменш чудесне.

– Чому? – спитала Соня.

– Бо не гарантує ні щастя, ні влади, ні багатства, ні любові, ні глузду, ні бодай того, що буде весело. Особливо того, що буде весело. Але його все одно всі хочуть.

– Тобто ми просто крадемо ікону? – перепитала Соня.

– Для початку, – сказав Кай, – ми йдемо навідати стару. Вона нас не побачить і не зрозуміє, тому домовитися буде непросто, але ми домовимося.

– Давай не будемо красти цю ікону, будь ласка, – попросила раптом Соня, перевертаючись на спину і згадуючи чомусь ніч у човні, потопельників, котрабандистів і катери прикордонників.

– Не будемо, – пообіцяв Кай.

– І гори якісь неприємні – дивися, які чорні вершини, які голі скелі. Що доброго може бути під такими горами.

– Вічне життя, – нагадав Кай, – недобре вічне життя. А гори ці, до речі, називаються Проклетеє.

– Чому?

– Бо неприємні, очевидно.

Соня все оглядалася, де ж Руслан, але він, певне, залагоджував якісь справи з іншими чоловіками, а може, спав в одному з наметів. Соні хотілося поговорити з ним й розпитати, чи він часом не знає, як там Пух з Порохом у Польщі, як обжилася тьотя Галя в лісі і що нового вдома, а по-друге – вона дуже боялася, що він мимоволі викаже її таємницю Каєві: все-таки такі речі треба повідомляти особисто й усвідомлено, а не випадково. День Соня провела з Бесником. Вона готова була заприсягтися – він став вищий і ще тонший, і зубів у нього стало ще менше, хоча не так багато часу минуло з їхньої попередньої зустрічі коло річки. Бесник з Сонею смажили рибу, плавали, їли запашний хліб, ловили на воді бабок і дражнили пелікана. Він шипів і бігав за ними, як домашній гусак, а потім знявся на великі крила і важко полетів через озеро в Чорногорію. Кай сходив у селище і купив машину – старий зелений «мерседес», велетенський, мов човен, – усі в Албанії, сказав він, їздять на таких. Циганам машина сподобалася.

– Ти ще повернешся? – спитав Бесник, коли Соня і