Катерина Бабкіна - Соня

І тоді тихе гудіння заповнило ніч, а за ним десь далеко на півдні з’явилися проблискові вогні. Два катери перетинали озеро по лінії кордону.

– Прикордонники це роблять раз на кілька годин, – сказав Кай, вмощуючись на дні човна поруч із Сонею. – Нічого не станеться, якщо нас побачать – просто виймуть мозок. У переносному, зрозуміло, значенні. Ми нічого такого не робимо, у нас нічого такого нема. Тобі страшно?

Соні було страшно. Човни блимали синім, від цього ніби вся ніч довкола спалахувала короткими частими блискавками. По лінії кордону ковзав товстий лінивий промінь прожектора одного з човнів. Від тої тривоги, котрою спалахи насичували повітря довкола, розривалося серце. Кай міцно притис її до себе і спрагло поцілував. Соня заплющила очі, все ще відчуваючи, як повітря довкола тремтить від спалахів, набрякає низьким звуком потужних двигунів важких прикордонних катерів. Від них здійнялися хвилі, човен гойдався, і Соня з Каєм рухалися обережно, в ритм цього гойдання, пришвидшуючись з тим, як наближалися катери. Соня бачила в синіх зблисках напружене обличчя Кая і чорне небо над ним. Коли гуркіт двигунів був найгучніший, а хвилі найвищі, вони закінчили і довго лежали в дедалі тьмяніших проблисках, допоки катери віддалялися знову.

– Більше не буде прикордонників? – спитала Соня, зводячись на ліктях і застібаючи навпомацки сорочку, і в цей момент Кай схопив її і затулив їй рукою рота, притис собою і на вухо наказав мовчати.

Ніч довкола них повнилася звуками. Схлипами весел, плюскотом, рипом дерева, ледь чутним залізним брязкотом і найгірше – людським диханням, нечастим і стримуваним, глибоким, напруженим. Соня уявила собі, як з дна тектонічного озера піднімаються потопельники – наприклад, османські чи візантійські вершники, або, може, ще давніші римські легіонери, котрі всі колись сходили ці землі зі зброєю, хтось більш, хтось менш успішно. Вони дихали і крокували над озером зусібіч, по шию в тумані, несучи на собі свої важкі обладунки, а всередині себе – повні водоростей та п’явок мертві легені, ніби міхи з водою. Дуже низько над човном пролетів у напрямку Албанії великий білий янгол, як останній пелікан, і зник у темряві. Поки він летів, усе знову знерухоміло, але щойно розчинився в ночі – вчулися знову невидимі скрипи, хлюпи і видихи.

Кай відпустив Соню й звів голову понад борт човна, вдивляючись у ніч, ніби в чорну ряднину. Соня зробила так само, почуваючись дещо впевненіше, адже ангел все ще був десь поруч. Потопельників вони не побачили. Згодом вони радше вгадали, аніж роздивилися, – з обох боків до лінії кордону, якою пройшли катери, наближалися важкі дерев’яні човни, йшли на веслах, люди в човнах мовчали і важко дихали. Щось накрите брезентом металево бряцало, коли якийсь човен здіймався на надто високій хвилі, і тоді стернові були обережніші, а гребці помірніші.

Кай вилаявся крізь зуби.

– Що це? – як тільки могла тихо спитала Соня.

– Зброя, – сказав Кай, але, відчувши, як вона затремтіла, поправився: – Хоча тут ніде ніхто не воює. Може, щось інше, цивільне. Контрафактне стоматологічне обладнання.

Човни зішвартувалися докупи на лінії кордону, утворивши такий собі плавучий острів, і чоловіки заходилися мовчки перевантажувати мішки з залізним з албанської на чорногорську флотилію. У повній темряві рухи їхні були вивірені до механічності. Якось вони минули, не помітивши Кая та Соню, однак тепер легший і менший їхній човен неухильно дрейфував до загального скупчення. Все одно тебе принесе куди мусить, подумала Соня якось відсторонено, навіть якщо немає вітрил та течій.

– Можна стрибнути у воду і поплисти, – тихо сказала вона.

– Можна, – погодився Кай, – але не треба.

Коли човен тихо і пружно вперся бортом в інший човен, усе завмерло так миттєво, ніби хтось натис на кнопку «вимкнути». Соня й собі перестала дихати.

– Куш еште кету? – спитали з темряви.

Кай щось там відповів, і Соня почула, як хтось почав повільно крокувати до них – з човна на човен, від того вся конструкція гойдалася сильніше. Інший звук, різкий, короткий, міг означати, що заправили нове свердло в бормашину нічного дантиста або зняли із запобіжника щось, що Соні подобалося значно менше за стоматологічне обладнання. Кай спирався на лікті, напружений, готовий будь-якої миті звестися на ноги. Соні вкотре нестерпно захотілося спати.

– Ти би ще коли приплив, блядь, – сказав той самий голос уже цілком доступною мовою. – Застрелив би – не пожалів.

– Я тобі казав – у мене знайомі на кордоні, – заспокоїв Соню Кай.

Вона визирнула з-за його спини. Руслан Лікаренко, ступивши однією ногою на борт човна, опускав якийсь допотопний обріз.

– Так ви знайшлися, – сказав він, ніби це було природньо і передбачувано, і потім голосно крикнув щось іншим – очевидно, албанською. Засинаючи, Соня почула, як тихе дихання і зосереджений брязкіт кругом відновилися в темряві.

Цигани-чоловіки жили в наметах на плотах біля албанського берега Скадарського озера. Великі намети, виставлені на тесаних дошках, нагрівалися і смерділи вдень, а вночі робилися важкі, холодні і вогкі. Останній в Європі пелікан походжав між наметів, хляцаючи широкими сірими лапами й потрясаючи чубом зухвало, ніби він останній у світі. Прямо на плотах біля деяких наметів були припарковані старі машини. Смужка води між плотами й берегом заросла лататтям. Соня прокинулася в човні, котрий хтось пришвартував до плота, під білим навісом, дбайливо захищена від грубого балканського сонця й навіть чимось накрита. Кай, Руслан і ще кілька чоловіків лежали на теплих дошках одного з плотів і тихо перемовлялися, Соня черпнула води з-за борту, вмилася, більше освіжившись, аніж очистивши обличчя, й пішла до них.

–