Катерина Бабкіна - Соня

Одного разу, ще на самому початку, слизький випадок усе-таки із Каєм трапився, це стосувалося африканської колискової, вона, втім, виникла і зникла й, здається, не чинила більше біди, привабивши хіба що надто пильну увагу одного американського автора, – може, це й було насправді чудо, тому що іноді, казав Кай, чудесне зовсім не там, де чекаєш його побачити.

Довгий човен зі старим навісним двигуном і білим дірявим тентом від сонця був, здавалося, заледве здатний навіть залишатися на місці, не те що скеровано рухатися по воді.

– Це човен, який нам потрібен? – спитала із сумнівом Соня.

– Це човен, який нам погодилися продати, – сказав Кай. – Тебе не закачує на воді?

– Ні, – відповіла Соня, – я навіть іноді беру участь у регатах.

– Я саме хотів переконатися, що ти цього не будеш робити, – сказав Кай.

– Чого? – не зрозуміла Соня.

Кай погладив Соню по голові і поцілував її в скроню. Обійнявшись, вони дивилися на озеро, десь туди, де з протилежного берега в голубому серпанку піднімалися вже албанські гори.

– Тебе не лякає це? – спитав Кай.

– Тридцять кілометрів до Албанії?

– Моє життя. Всі ці речі, люди, озера, замовники.

– Ні, – сказала Соня. – Воно дивне, але все гаразд, допоки в ньому є для мене місце.

– Давай зробимо це вічне життя, а тоді поживемо якийсь час нормально. Поїдемо на море.

– Поїдемо, – погодилася Соня.

Двигун монотонно деренчав, але руху від цього було небагато. Човен повільно сунувся через озеро, але гори на протилежному березі, здавалося, лише віддалялися. Ще було видно високий очерет при березі, з нього випорхували вряди-годи рідкісні птахи, десь там же, очевидно, переховувався останній із пеліканів. Сонце було вже низько, тінь від тенту пливла поруч із човном, але промені не обпікали – тільки лагідно лоскотали. Кай і Соня лежали на дні човна, вдихаючи запахи старого дерева і прісної води. Було дуже тепло. Іноді Кай розплющував очі й стежив за тим, чи добре зафіксоване стерно. Небо над озером було таке голубе, що розривалося серце.

Це і є життя, думала Соня, завмираючи, щоб підлаштувати своє дихання під ритм дихання Кая. Хто би міг подумати, що воно зі мною станеться. В тому, що життя вічне не варте не те що чотирьохсот тисяч євро, а й зусиль взагалі, її не переконала би зараз жодна людина на світі. Навіть Кай. Якщо воно таке приємне – чому б йому не тривати завжди? Все знову бачилося їй у доброму світлі – хай тільки Кай виконає замовлення, вона все йому розповість й вони вирішать, як їм бути. Щось іще залишалося від тижня, обіцяного собі Сонею й засвідченого Катею і Настею, й навіть в якомусь сенсі – Етері.

Ніби відчувши її думки, Кай поклав руку Соні на живіт, й вона мимоволі сіпнулася.

– Ти спала? – спитав Кай.

– Так, – сказала Соня, але тут же виправилася: – Ні, але, можливо, засинала.

– Хочеш поплавати? – сказав він, зупиняючи двигун. – Нам все одно треба почекати, доки стемніє.

– Навіщо?

– На озері немає пропускного пункту. Формально ми перетнемо кордон нелегально.

– А є в цьому необхідність? – спитала Соня.

– Так ближче, – сказав Кай. – І потім, ти ж ніколи ще не переходила так жоден кордон, правда?

– Я думала, – сказала Соня, – так узагалі більше не роблять. Тільки якісь особливі злочинці або діячі.

Кай голосно засміявся.

– Вже багато років щодня на заході твоєї країни так роблять смагляві жінки з пачками червоного «Мальборо», захованими в них під одягом, і жінки з вифарбуваним набіло волоссям і червоними обгризеними нігтями, обв’язані пляшками паленого коньяку, ніби шахідки-смертниці гранатами, похмурі чоловіки з мішками квасолі та літрами самогону, іноді навіть діти й старі з якимось нехитрим крамом, котрий вони, либонь, вважають занадто цінним, щоби залишити собі.

– У них є в цьому необхідність? – спитала Соня.

– Навіть не знаю, – сказав Кай. – Це їхнє життя. Це більше за необхідність. Іноді я думаю, якщо не дати їм ходити через кордон з цигарками і самогоном, вони сядуть уздовж нього і скам’яніють з таким тоскним поглядом, зверненим на іншу сторону, що прикордонники і застереження будуть більше ні до чого – і так ніхто не ходитиме до кордону, не здатний витримати тої смертельної туги.

– Це особливі люди, – спробувала заперечити Соня.

– Всі люди особливі, – сказав Кай. – Просто ти ще не всіх бачила.

Коли зовсім стемніло й над озером став низький туман, Кай підняв двигун – тепер вони йшли на веслах, зовсім повільно, в цілковитій тиші. Озеро відблискувало довкола, втім вода була майже нерухома, а небо було таке чорне, що зливалося з навколишніми горами в одну суцільну темряву й тишу. Соня слухала тонкий плюскіт і ритмічне дихання Кая.

– Якщо не ворушитися, нас ніхто не побачить, – про всяк випадок попередив її Кай. Але довкола і так не було нікого, хто міг би їх побачити, навіть останній пелікан уже, либонь, видзьобував з ночі свої пташині сни, гойдаючись на