Катерина Бабкіна - Соня

– У тебе є діти? – раптом запитав Кай.

– Нема, – сказала Соня.

– А будуть? – спитав Кай.

– Будуть, – сказала Соня якось зовсім невесело.

Найцінніше, що можна купити на ринку на Мауер Парк, розповідав Кай, це старі фотографії, діапозитиви та меблі. На меблях могли побувати найрізноманітніші люди, часом геть непересічні, цілі історії відбувалися на цих меблях, а на фотографіях та діапозитивах вони навіть затрималися видимими – й люди, й часом історії. Все інше – непотріб.

– Є речі цінні або просто красиві – безвідносно до людей або історій, котрі з ними пов’язані, – пробувала заперечити Соня.

– Може, і є, – сказав Кай, – хоча як на мене, вся краса – в історіях. Але навіть якщо ти права – однаково ці речі не тут. Повір мені на слово.

Чоловік, котрого шукав Кай, продавав непотріб найвищого, тобто найнижчого, ґатунку – напівзмотані котушки ниток, брудні тенісні м’ячі, алюмінієві ложки, старі пульти від телевізорів, скляні кульки, емальовані дрібні настільні песики, надщерблені горнятка, надмащені загуслі помади були просто звалені в картонні коробки, й відвідувачі ринку радо в них порпалися: чоловік продавав усе по одному євро. Він стримано привітався з Каєм.

– Подивишся? – спитав чоловік у Соні. Соня залишилася при коробках, з усвідомленням всієї відповідальності за безцінний крам, тоді як Кай із чоловіком кудись зникли. Кай повернувся швидко.

– Їдемо? – спитав він.

– А все це? – спитала Соня.

Кай озирнувся в пошуках чоловіка, але той так і не повертався.

– Та кому це треба.

– Тоді можна я візьму скляну кульку? – спитала Соня.

– Нащо тобі? – раптом спитав Кай.

– Тримати в руці, – сказала вона. – Це приємно. Вона холодна.

– Не треба, – сказав Кай, і Соня могла б помітити, що настрій через скляну кульку зіпсувався в нього так само, як у неї незадовго перед тим через маленьку дівчинку, – у всіх, отже, є свої таємниці. Але Соня не помітила.

– Ти жартуєш, – сказала Соня, намагаючись пригадати, де це бодай знаходиться.

– Ні, – сказав Кай. – Тільки одне замовлення, тобто й вибору фактично немає ніякого. Тобі там сподобається. Там є море. І озеро.

– А що за замовлення хоч?

– Нічого особливого, – сказав Кай, – вічне життя. Це найчастіше просять.

– А вічне життя буває? – не повірила Соня.

– Скільки завгодно, – сказав Кай. – Але я б не радив.

– Чому ж тоді ми по нього їдемо?

– Чотириста тисяч євро, – просто відповів Кай.

Що більше Соня дізнавалася про Кая, то більше він їй подобався.

– Ми поїдемо автом? – спитала Соня.

– Дуже довго, – сказав Кай. – Мусили б минути Прагу, Ґрац, Загреб і Сараєво.

Соня подумала, що це було б зовсім не зле, – вона любила довгі подорожі автом, особливо через такі місця – від самих слів Загреб і Сараєво в неї розривалося серце.

– Важливі речі треба робити швидко, – сказав Кай. Полетіти до Тирани можна було тільки наступного дня.

– Полетимо до Подґориці, – сказав Кай, – а звідти дістанемося до озера. Озером проходить кордон, у мене саме є там знайомі.

– Прикордонники? – спитала Соня, пригадуючи, як вони з Пухом і Порохом переходили днями кордон. Цікаво, де вони зараз, чи сердяться ще на неї, як їм ведеться?

– В якомусь сенсі, – відповів Кай.

Озеро було велике, світле, оточене зеленими горами з усіх боків. Старі човни гойдалися при дерев’яному боні, поруч на тісному виступі скелі тулився ресторан. Тут зупинялися всі, хто їхав автом з аеропорта, – зробити перші фотографії з подорожі, це було вдячне місце, щоби звабити туристів оглянути найбільшу на Балканах прісну водойму, де, до того ж, мешкало понад двісті сімдесят видів рідкісних птахів.

– І останній в Європі пелікан, – проникливо сказав Соні хлопчик-човняр поганою англійською.

– Хто останній пелікан? – спитала Соня.

– Живе тут, – сказав він, указуючи на озеро.

Озером проходив кордон, це, отже, був найпростіший спосіб тепер потрапити до Албанії, звідки Кай мав привезти вічне життя за чотириста тисяч євро. В літаку він коротко пояснив Соні, як працює бізнес – нічого чудесного в цьому не було. Виконавець ніколи не знав замовника – це убезпечувало від оскаржень угоди. Посередник отримував тридцятивідсоткову комісію – головним чином за те, що й замовник не знав виконавця, – це убезпечувало четверту, найменш захищену сторону: іноді нові власники ставали надто ревними і намагалися винищити будь-які сліди набутого чуда. Кай старався не мати справи з небезпечними чудесами, хоча, звісно, насправді будь-яке з них могло виявитися небезпечним.

– От вічне життя – що, якби воно дісталося Сталіну? – питала Соня.

Кай сміявся.

– А воно і так йому дісталося, – сказав він. – Вічне життя – не завжди чудо, іноді