Катерина Бабкіна - Соня

– І всі так роблять? – Соня була в захваті від професійної солідарності.

– Ні, – сказав Кай.

Статися це могло тільки за відсутності Кая, щоправда, тільки коли він був зайнятий. З Каєм такого не ставалося, все було з ним правильно, легко і просто, зрозуміло та приємно. Ще в нього був пістолет, і це Соню якось по-дитячому збуджувало і веселило. Тому коли вона зіштовхнулася з Луї просто ніс до носу у вечірньому суботньому натовпі, вона подумала: «Кай би його застрелив, хоча Кай, звісно, такого би не зробив». Але від цього все одно полегшало.

– Привіт, – сказав Луї.

– Привіт, – сказала Соня й посміхнулася так вимушено, як тільки могла, намагаючись, ясна річ, посміхатися якомого природніше.

– Привіт, – сказала дівчина, котру Луї тримав за руку.

– Соня – Рената, – відрекомендував їх Луї.

– Рената, треба ж, – сказала Соня. – Привіт, Ренато.

– Привіт, – повторила, напружившись, Рената.

– Що ти тут робиш? – спитав Луї.

– А ти? – спитала Соня.

– Я вам не заважаю? – спитала Рената.

– Ні, – впевнено сказав Луї.

– Трошки, – відповіла Соня.

Потім вони сиділи вдвох на терасі літнього кафе, яке, власне, являло собою просто кілька столиків посеред вулиці.

– Нічого не хочеш мені сказати? – спитала Соня.

– Мені шкода, – сказав Луї, підвівши на неї очі. Серце розривалося від цих очей – форми, кольору, дрібних зморщок, лінії зламу брів. Ну, просто бувають такі люди. – Я правда не люблю тебе більше. Я не хотів прощатися.

– Чому ти в Берліні? – спитала Соня.

– Продовжуватиму своє дослідження тут, – сказав Луї. – Крім того, тут дешево, весело, ближче до дому. І Рената.

– Хто така ця Рената?

Луї опустив погляд.

– Ми познайомилися в літаку, – сказав він. – Давно. Вона часто літає в Україну.

– Давно? – перепитала Соня.

– Соню, – сказав Луї, – я ж нічого тобі не обіцяв. Нам було весело? Було ж? У тебе ніколи не було запитань. У мене ніколи не було запитань. Чому все не може скінчитися так само легко, як тривало?

«Іноді краще бути достатньо сміливим, щоби вчасно мати запитання, подумала Соня, це ставить багато речей на свої місця від початку».

– Я думала, – сказала Соня, – нам було дещо більше, аніж весело.

І сказавши це, вона раптом засумнівалася, чи правда, що вона колись думала саме так.

– Ти сама тут? – спитав Луї.

– Ні, – сказала Соня, посміхаючись. – Ні, не сама. Луї, ти що, був зі мною просто тому, що так зручніше?

– Ні, звичайно, – сказав Луї і взяв Соню за руки. – Слухай, я був з тобою, бо ти чудова, а ще – щоб не бути самому. Хіба ти не так само? Хіба ти просто не хотіла бути самотня?

«До того я ніколи не була самотня», – подумала Соня, але вголос сказала:

– Твоя правда. Я так само. Всі чинять так само.

Більше запитань до Луї в неї дійсно не було. Ліфт їхав через риб дуже-дуже повільно. Соня запам’ятала Луї так добре, як тільки могла, – ніби поскладала на поличку пам’яті, закривши для себе це питання раз і назавжди. Він лежав там, на своєму місці, в розділі «Було», чи радше «Ну, було», й більше зовсім Соню не бентежив. Хотілося швидше до Кая, його відсутність впливала на Соню майже фізично – вона підсіла на нього, як підсідають на різні речовини чи маленькі шоколадки з марципаном усередині.

– Каю, ти був самотній? – спитала Соня, щойно зайшовши в двері.

– Коли? – уточнив Кай.

– Коли мені сигналив на трасі, коло кордону.

– Ні, – сказав Кай абсолютно впевнено, – я просто їхав у справах.

Зранку вони поїхали в Мауер Парк. Соня востаннє спустилася, піднялася і ще раз спустилася ліфтом посеред риб, видивляючись свого знайомого водолаза. Але водолаза не було. Біля ринку на Мауер Парк продавали крадені велосипеди, телефони, птахів, пиво, індійські супи в стаканчиках та іншу їжу народів світу, приправляючи її музикою народів світу, котра звучала звідусіль й найгірше – що звідусіль різна й одночасно. Галявину коло стадіону обсіла молодь з усіляких країн – вони дивилися живий виступ караоке, що змагався за право довести публіку до божевілля з музикою народів світу, їли морозиво, курили, смажили сосиски на решітках, тут же грали на гітарах та гобоях, у фрісбі, бадмінтон, футбол і в «знайди дитину, котра повзає мовчки і швидко». Одна така підповзла до Соні й звелася на ноги, вхопившись за Сонину литку. Маленька дівчинка, вимащена землею й травою, запитально, навіть з претензією дивилася на Соню, й що довше вона дивилася – то швидше псувався в Соні настрій. Сказати Каєві, – ніби з докором промовляли очі дівчинки, – ти все ще маєш щось сказати Каєві.

– Все гаразд? – спитав Кай. – Не любиш дітей?

– Ходімо, слухай, тут дуже гамірно, – сказала Соня, втішаючись, що якась низькоросла мама з посмішкою підхопила дівчинку на руки й понесла