Катерина Бабкіна - Соня

голову, і красиві повільні люди обходили її, власне, навіть не помічаючи. Колба з рибами, завбільшки з невеличкий багатоповерховий дім, височіла над нею й десь вгорі зникала в неосвітленому просторі. Сонні риби висіли серед водоростей або плавали колами, деякі з риб були такі завеликі, як Соня. Деякі були маленькі та жваві – вони нишпорили між коралами чи ховалися в печерках і западинках базальтових колон.

Потім вони з Каєм піднімалися в прозорому ліфті, який їхав посередині колби, просто серед усіх цих риб, – Кай любив останні поверхи.

– Хочеш кудись сьогодні? – питав Кай.

– Довго ми тут будемо? – питала Соня.

– Ні, – сказав він, – до неділі.

– А потім?

– У неділю буде видно.

– Тоді сьогодні нікуди не хочу. Буду сидіти і на тебе дивитися, – сказала вона, посміхаючись.

– Добре, – відповів Кай. – Завтра довгий день.

Не було потреби дмухати Каєві у вухо – сни він бачив хороші, сповнені чудес, що добре продаються, та пригод, котрі дістаються за просто так. Дихав він рівно і глибоко, Сонині очі звикли до темряви, й вона довго дивилася, як тремтять чуттєві ніздрі Кая і як очні яблука під тонкими повіками відстежують невидимі їй рухи. За вікном був купол собору й ріка, а далі освітлені вулиці, перехрестя, парк, історичні споруди й інші принади міста. Десь за дверима тихо плавали риби. Соня проспала в машині замалим не весь день – і більше спати не могла.

Охолонувши після повільного сексу й приборкавши серцебиття, вона вбрала халат і вийшла в напівтемний хол готелю. Колба скидалася на трилітрову банку, коли Соня була дитиною, саме в такій і жили її риби, яскраві водорості та брунатні равлики, котрі плодилися маленькими чорними цятками, і якщо роздивитися ці цятки через збільшувальне скло – вони теж виявлялися равликами з прозорими ріжками. Спершу равликів стало дуже багато і вони вижили і пожерли риб гупі, потім водорості якось вижили равликів і розрослися, і тоді в Соні була просто ціла банка зеленої води з водоростями.

Від дзвінкої готельної тиші й передсвітанкового прозорого мороку розривалося серце. Двоє водолазів жили, очевидно, в колбі разом із рибами. Тепер вони протирали скло зсередини жовтими ганчірками. Велика горбата риба підпливла до одного, й він протер її також. Риба повільно продовжила свій рух по колу. Потім водолаз побачив Соню і помахав їй ганчіркою.

Соня пригадала, до чого сняться риби. Риби їй не снилися, але як сказати Каєві? Вона спробувала уявити, що у неї всередині така от колба з однією-єдиною рибиною, але ілюзія не прижилася – всередині себе Соня не відчувала нічого. Хотілося повернутися до Кая, обіймати його і тихо радіти, що він поки що поруч. І думати, що він буде поруч завжди. Так Соня й зробила.

Люди, з якими зустрічався Кай, були схожі на акторів, каскадерів, персонажів казок або фільмів чи пацієнтів клініки для душевнохворих – або на все це разом. Соня провела цілий день за кермом – Кай купив навігатор і завантажив список адрес: усе це були якісь перехрестя чи завулки, вже за третім разом Соня навчилася розуміти, хто саме чекає на Кая, – за вказаною адресою обов’язково стовбичив якийсь гість, що вирізнявся з-поміж перехожих навіть у Берліні. Бородата жінка, справжня бородата жінка, активно жестикулювала, нахилялася на Кая, змушуючи його раз за разом задкувати, – потім він сказав, що вона виступає за створення профспілки.

– Але профспілки кого? – спитала Соня.

– Вона вимагає чіткого визначення нашої діяльності та її легалізації, що в принципі не є можливим – ані перше, ні тим паче друге. Від цього в неї і виросла борода, – додав Кай. – Від прагнення неможливого. Іноді ти хочеш неможливого – й тоді обов’язково отримуєш його, тільки не зовсім там, де хочеш, а, наприклад, на підборідді.

На одній з вулиць, по яких біжить Лола, Кай зустрічався з молодою жінкою, рудою, жвавою, у важких черевиках. Ця розмова була короткою.

– Як її звуть? – спитала Соня.

– Вгадай, – сказав Кай.

Соня стала розуміти, чому Кай назвався Каєм, оскільки всі, з ким він зустрічався, теж носили імена відверто несправжні, – як Лола. Навіть у всій своїй мужності Кай дійсно завдяки правильній, світлій вроді нагадував трошки казкового хлопчика. Це враження, щоправда, дещо затерлося, коли перед зустріччю з якимось низеньким латиносом з рідкими вусиками і в ковбойських черевиках Кай видобув з-під сидіння важкого Макарова і сховав його за пояс, під футболку.

– Це ще навіщо? – ошелешено спитала Соня.

– Пепе запальний, – коротко пояснив Кай. – І ще Пепе нікому не вірить.

Пепе єдиний свердлив поглядом Соню, розмовляючи з Каєм, – вона старанно на нього не дивилася, але відчувала, як через перехрестя чорні очі Пепе ковзають їй по шиї, по спині, між пасом волосся.

– Досить на сьогодні, – сказав Кай, повернувшись у машину. – Тобі краще відпочити. Я закінчу сам.

Соня пов’язала це з ласими поглядами Пепе і якось дуже потішилася.

– Ще багато? – спитала вона. – Це вони передають тобі замовлення?

– Ні, – сказав Кай. – Ми просто обмінюємося – як би це сказати, обмінюємося новинами. Так буває, що хтось знаходить те, на що є замовлення в іншого. Тоді чесно передати справу, якщо з особистих причин справу передати не можна, – бо буває, що все впирається в особистість виконувача, – тоді чесно відступити замовлення.