Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

в неї не відійняти нізащо! Палке, безтямне юнацьке почуття переродилось у свідоме зріле кохання, і Мар’яна збагнула одну важливу річ: так, як кохає вона Михайла, не покохає нікого в цім світі. Та й не хоче. Справжнє почуття дарується лиш раз, і розмінювати його на схожі, проте інші почуття – це, щонайменше, неправильно.

Звісно, це вибір кожного, проте свій вибір Мар’яна зробила. А біль… То її біль, і вона нестиме його по життю. Для чогось це потрібно.

Якось увечері, прогулюючись у парку, вона зустріла Макса.

– Привіт, Мар’яно! – начебто зрадів він, і погляд його ковзнув на її живіт. – О, вітаю тебе з таким радісним втіленням почуттів! – Максим умів добре вправлятися зі словесними зворотами. Звісно, про те, що Михайла вже немає, він не знав.

– Дякую, Максе. Як твоє життя?

– Чудово, дякую й тобі! – намагаючись вдавати веселість, відповів він. – Усе гаразд у тебе? – Він пильно подивився їй у вічі.

Мар’яна сумно всміхнулась і відвела погляд. Їй так захотілось усе йому розповісти: як нестерпно тяжко та боляче їй від невиправної втрати, як повсякчас хочеться плакати, але сліз уже немає; про те, як уперше в житті вона хотіла би повернути час назад, щоб відвернути ту страшну біду… Проте, помітивши в його очах благання дозволити йому спокійно жити, вона стрималась. Не буде вона мордувати нещасного чоловіка. Він і так зазнав від неї болю, навіщо ранити його знову, адже тепер, відкривши в собі почуття до Михайла, вона тим паче не зможе бути з Максом. Тож нехай собі живе, віднайшовши спокій.

– Так, звісно, усе гаразд.

Вони ще перекинулися парою несуттєвих реплік та й розійшлися, кожний у власне життя.

…Дощ скінчився, проте краплі ще спадали додолу з мокрого листя, сумно шурхочучи ним; стікали по віконному склу, лишаючи по собі химерні візерунки. Мар’яна роздивлялась їх, дозволяючи тяжким думкам володіти її свідомістю.

Ще трохи, і вона поверне собі мужність жити далі.

Вона сильна.

Але… ще потерзає собі душу спогадами…

Розділ ІІ
Михайло. Як все було
1

Уже вечоріло, коли він, витягнувши з колодязя води, поставив відро коло сходів і стомлено сів на лавку під вікном. Неспішно закурив цигарку. Зітхнув. Затягнувшись, теж неспішно, випустив цівку диму й похилив голову.

Він був стомлений. Хоча втомі був радий: у ній намагався шукати якщо не втіхи, то бодай тимчасового полегшення для душі. Утім, не знаходив, хоч як не намагався.

Жодна втома не зупиняла тяжких думок, що роїлись у голові, мов ті бджоли, від яких немає спасу: якщо вже втрапив у рій, то все…

– Гей, сусіде! Нудьгуєш, як завше? – почув за хвірткою приємний жіночий голос.

Хвіртка скрипнула, однак він не поворухнувся. Валька, хто ж іще може швендяти тут під вечір.

– Чому не дозволяєш розділити з тобою твою нудьгу, Михайле? – підійшовши, приязно мовила жінка й поклала руку на його плече. – Тобі була би полегкість, та й мені веселіше. Ну, що ти вічно набундючений, як той індик? Розслабився б, їй-богу!

– Облиш мене, – стримано, навіть холодно кинув він.

– Даремно ти так…

– Облиш.

Жінка стенула плечем, ображено підібрала нижню губу й поволі пішла з двору, щось невдоволено буркочучи.

Чорти б узяли цю кляту жінку! Реп’ях реп’яхом! Як учепиться, то вже не відстане, доки не осмикнеш. Послав би під три чорти, та якось не по-сусідськи. Ну як же так можна вічно лізти і безцеремонно нав’язувати себе? Хіба не бачить, що вона його не цікавить? А все його дурнувата звичка плескати язиком. Наговорив їй якось на п’яну голову всіляких нісенітниць, а тепер вона собі надумала, що має право до нього лізти з відвертими балачками.

Якою банальною і бридкою виглядає ця ситуація, як, утім, і все його життя. Усе життя його є банальним і порожнім.