Світлана Талан - раКУРС

Повечерявши, я віддала донькам ляльку та каченя.

— Мамо, чому одне каченя? — ображено питає Ліза. — Де моє? Це ж Маринчине!

— Ми купимо тобі інше, — обіцяє Ірина.

— Ні, ми не будемо купувати ще одне, — кажу я дівчаткам. — Ви сестрички, тож доведеться ділитися каченятком. А зараз ідіть до ванної кімнати, почистіть зубки та вмийтеся.

Дівчатка слухняно йдуть, а ми ще залишаємося з кумою потеревенити на кухні.

— Уставай, друже! — почув я голос Юрка ніби крізь воду.

Мені якраз снилося, що ми з Юрком та Антоном іще діти, пірнаємо у води нашої Лугані, шукаємо раків. Я знову заплющив очі, щоб додивитися сон, але Юрко не дає.

— Женю, потрібно вставати. Чуєш мене?

Розплющую очі. Повіки важкі. Бачу перед собою нечітке зображення, але, придивившись, розумію: це Юрко, біля нього мама.

— Тобі допомогти?

— Що трапилось? — хрипко питаю я.

— Зараз машина буде йти на Луганськ. Повезе тяжко травмованого козака, — пояснює він. — Буря була вночі, на нього впало дерево, схоже, що зламало хребет. Зараз його повеземо в обласну лікарню, тож заберу й тебе. Тобі потрібно показатися лікарю.

— Відчепіться від мене, — прошу я й заплющую очі.

У мене нема сил ані розмовляти, ані дивитися на них.

— Женю, Юрко буде супроводжувати травмованого, — чую голос матері, — збирайся, поїдеш із ними. Тобі допомогти?

— Не треба. Я сам.

Підводжуся з ліжка й відчуваю, що ноги мене ледь тримають.

— Я побуду з тобою, — каже Юрко. — Маю час, буду чекати, доки обстежать травмованого.

Я вдягаюсь, мама збирає якийсь пакет мені в дорогу, віддає Юркові. Коли спустилися вниз, на нас уже чекала машина. Я заліз на тентований кузов вантажівки, де вже лежав на матраці чоловік. Юрко наказав мені також лягти, сам сів поруч. Мене охопила повна байдужість до того, що відбувається. Я втратив Любу, мені було зле, і життя, здавалося, було позбавлене сенсу. Машина скакала на вибоїнах, і в мене розколювалася голова. Я заплющив очі, намагаючись заснути й швидше опинитись у лікарні. Травмований чоловік дико стогнав при кожному стрибку автівки, мене лихоманило, і хотілося пити. Раптом я почув свист снаряда, і майже одночасно рвонуло десь поруч так, що заклало вуха. Автівка зупинилась, і я відчув нестерпний біль, який обпік праву ногу.

— Дідько! — Юрко вилаявся. — Де аптечка?! Його поранено осколком!

Біль від ноги розростається, розливається тілом. Моя рука тягнеться до ноги, натикається на щось гаряче й липке. Ніби крізь сон чую, як хтось намагається зупинити кровотечу на нозі, потім голка впивається в передпліччя. Перед очима безкрайній квітучий степ. Колихаються тендітні білявки-ромашки, грицики стоять непорушно, а там, удалині, червоні маки, царі степу. Але чому вони насуваються на мене? Уже весь степ стає червоним, немов природа-матінка розлила по ньому червону фарбу. І раптом я бачу, що то не маки, не фарба, а кров!

— Ні! Не треба! — кричу я, бо розумію, що зараз крові буде стільки, що я в ній захлинуся.

— Він втратив багато крові й марить, — чую людський голос.

Хто ця дівчина, яку накриває лавина червоної крові? Та це ж Люба!

— Ні! Любо! Любо-о-о! — кричу я, щоб попередити її про небезпеку.

А лавина невпинно наближається. Вона поглинає постать дівчини, навалюється на мене. Я відчуваю, як пече, горить усе моє тіло. Я не можу вже дихати, я задихаюсь. І як нестерпно пече все тіло!..

Прокинулась о шостій ранку. Щось брязнуло за вікном, а я аж підскочила на ліжку. Чи то наснилося, чи вже виробилася звичка реагувати на будь-який гучний звук. Усі ще спали, тож я тихенько вийшла на балкон, запалила цигарку, поки сплять дівчатка. Не хочу, щоб вони бачили, як їхня мати пихкає димом. Звичайно, я розумію, що дітей не можна дурити, і моє завдання — навчити їх робити в житті правильний вибір, але поки для них мама є авторитетом, мушу приховувати від них свою звичку.

«Можливо, коли вони підростуть, я вже кину палити», — щоразу втішаю себе думкою, коли беру в руки цигарку й ховаюся від дітей.

Місто прокидається неквапливо й спокійно. Лише тут розумієш, що значить жити на відстані від війни. Щасливі люди! Як часто ми буваємо по-справжньому щасливими, не помічаючи того! Люди поспішають на роботу чи в справах, не думаючи про те, що потрібно триматися ближче до того місця, де можна сховатися від мін. Вони радіють новому дню й не задумуються над тим, що десь поблизу саме сьогодні може розірватися снаряд, забравши життя твоє або твоїх рідних. Вони можуть бачити рідний прапор, узяти його в руки або невеликий прапорець закріпити на торпеді своєї автівки й не бути за це розстріляними ополченцями. Вони ведуть дітей у дитсадок без страху, що на будівлю може впасти снаряд. І з таких дрібниць складається людське щастя. Воно непомітне в повсякденному житті та найчастіше буває минулого часу.