Крістіан Крахт - Імперіум

нього самого. Енґельгардт, імовірно, мислить за такою ж логікою. Проте врешті-решт тут — колонія. А термін «колонія» включає в себе такі поняття, як насаджувати, опрацьовувати, заселяти, розширювати, продуктивізувати, ну й — укориснювати.

Це ті форми порядку, якими він оперує. Його служба, що зобов'язує представляти насамперед інтереси німецького народу, навчила його втілювати законну й підпорядковану розуму владу, аби зберегти колонію. Коли ж щось опиняється за межами його компетенції, як у цьому разі, й сягає сфер анархії і безуму, то він має діяти, звичайно, застосовувати виняткові засоби, це, так би мовити, його форма категоричного імперативу (те, що там, на Кабаконі, все набагато гірше, ніж він про це каже, перевершує можливості Галевої уяви).

Слюттер, який не читає філософів, ще раз висловлює відмову, бере капітанського кашкета і підводиться, щоби піти. Може, у нього принаймні є револьвер, цікавиться Галь. Так, звичайно, на «Джедді» є один. І Галь, котрому не втриматися на посаді, якщо він не діятиме з розрахунком, що межує з жорстокістю, киває морякові на прощання, але коли той уже ступив на веранду, жестом чарівника раптом дістає з кишені піджака повідомлення і зачитує, що дівицю Пандору, доньку Фредеріка Тезіґера, віконта Шелмсфорда, губернатора Нового Південного Вельсу, яка втекла з інтернату в Сіднеї, потрібно затримати в Рабаулі, поки не прибудуть представники Його британської Величності короля Георга, і доправити кораблем назад до Австралії. Слюттер непомітно зіщулюється, сновидою повертається до приймальні, знову сідає, хитає головою і здається, все: Галь простягнув йому листа, пішов до буфета й налив дві склянки віскі — він переміг.

XII

Надвечір Лютцоу стоїть на вкритому травою узвишші поруч із губернаторською резиденцією. Між гілками пальм натягнуто гірлянди лампочок, вогники світляків танцюють над чагарниками. Велетенська зграя з тисяч кажанів безшумно пролітає над землею, щоб у тиші пралісу поринути в нічний сон. Сонце щойно зайшло, але там, за вулканом, можна ще розгледіти далеке ніжне сяйво стьмянілого дня. Капітан Слюттер у білій уніформі сидить на веранді з сигаретою, заглибившись у думки, отримане завдання пригнічує його своєю жорстокістю. Біля нього примостилася Пандора, її ноги у вишуканих лакованих черевичках (звідки вони тут у неї?) трохи не дістають до землі, ще поруч велика таця з імбирним печивом.

На галявині милий доктор Вінд у колі розвеселених плантаторів співає «Che gelida manina» з «Богеми». З якихось причин Галя тут немає, слуги-китайці в лівреях обносять присутніх келихами солодкого пуншу, Лютцоу вперше за цілий рік затягується такою неймовірно смачною сигаретою — німецької марки. Пучками він прибирає з нижньої губи шматочок тютюнового листя і дивиться на бухту, що поволі темніє, аж ось до нього прямує не вельми юна дама, невимушено й елегантно, забувши назватися, вона починає говорити, яке це полегшення, Лютцоу не там, на острові, з отим голим, проте, мабуть, йому був потрібен цей час, він мовби одужав, одужав душею.

Лютцоу, в пам'яті якого оті жахливі музичні виступи в Німецькому клубі зблякли, затьмарені довгими місяцями на Кабаконі й чудернацьким перенесенням столиці до Рабаула, повертається до королеви Емми і дивиться на її засмагле приємне й відкрите обличчя, її злегка розтулені губи, за якими видно два бездоганні ряди білих зубів і лише вгадується кінчик язика. Це вражає його, наче удар електричним струмом. Своїми тонкими руками він охоплює стегна королеви Емми та суто чоловічим жестом притискає її до себе, починає цілувати в самозабутті густого брунатно-червоного сп'яніння.

Поки Енґельгардт на Кабаконі під покровом сутінків розпочинає копати сокирою ями завглибшки чотири метри кожна (деякі — на пляжі, інші — глибоко в лісі), призначення яких відоме тільки йому одному і які він, щойно яма ціною шкуролупних зусиль готова, маскує гілками та пальмовим листям, неначе збирається вкрити острів мережею пасток, Лютцоу зводить королеву Емму на порожній берег, списаний блідим сяйвом місяця, який щойно з'явився на небосхилі. Ось вони опускаються на пісок, м'яка пружність їхніх рухів ущухає і переходить в автоматизм, здалеку подібний до автоматизму абсурдної людино-машини; вони здаються переплетеними напівоголеними ляльками, що, лежачи на землі, виконують спазматичний парний танець; місячне сяйво освітлює судомне підстрибування випнутих кулеподібних сідниць Лютцоу, вкритих білявими волосинками, час від часу до губернаторової резиденції долинає стогін, хоч вітру й немає. Кількома морськими милями північніше голий Енґельгардт шкутильгає під тим самим повним місяцем крізь хащі свого острова, тримаючи в руках сокиру.

Наступного дня Лютцоу і королева Емма вирішують не тільки залишити разом Рабаул, але й якомога швидше одружитися. Пакуються валізи, на дверях вілли Ґунантамбу з'являються засуви з великими замками, і поки члени Німецького клубу (передусім дами) збираються на спонтанне засідання, мета якого полягає виключно в тому, щоб настільки, наскільки це взагалі можливо, поглузувати з королеви Емми та її музиканта, вкривши обох якнайчорнішим брудом недоброзичливості й ворожості, пара в супроводі натовпу темношкірих носіїв поспішає до резиденції губернатора, щоб подати Галеві прохання і тут-таки укласти шлюб. На Еммі — її ношена і вже за багато років аж ніяк не білопелюсткова весільна сукня.

Галь, про якого ніхто б ніколи не міг здогадатися, що він більш ніж десятиліття винятково нещасно закоханий в Емму, вже, звичайно, знає про цю історію; в якийсь момент йому здається, наче від нього безповоротно вислизає крихке відчуття реальності, ось як, наприклад, зараз, коли ці двоє, щасливо всміхаючись, стоять перед ним і він, на коротку мить піддавшись докорам сумління через підступно-боягузливе замовлення на вбивство, блискавично вдягає на своє обличчя дипломатичну, щоб не сказати фальшиву, посмішку, висловлює подружжю свої найщиріші привітання й побажання, підморгуючи, легко штовхає Лютцоу в бік, запитуючи, чи той добре все обдумав. Лютцоу, наче він у змозі побачити майбутнє, декламує з усмішкою: «Поет же сп’янілий, забувши про знаки, звертає свій погляд в безодню пітьми».

Швидко знаходять краватку — Галь, поблажливо усміхаючись, позичає одну зі своїх, у цьому він надзвичайно безпринципний і великодушний, він радіє, що Лютцоу таки повертається в цивілізований світ; ні і ще раз ні, він не хоче їх вінчати, відмовка знаходиться так само швидко, як і краватка, —