Фоззі - Червоні хащі

класов». І, сам собі усміхаючись, почав діставати з кошика чашки, термос і пакунок із тим клятим печивом.

«Та почекай, дай віддихатися», — спробував я його пригальмувати, проте Йосип завжди діяв винятково за власним розкладом, і якщо він уважав, наприклад, що час усім поїсти, то тобі доводилося сідати за стіл. Як він там казав? Баклана не перебакланиш? Схоже на те.

Але треба віддати належне: дислокацію він обрав відмінну. З боку дороги нас не видно — дерева прикривають, — зате звідси добре проглядаються підступи до Сергеїча, а ми ж прийшли спостерігати, хіба ні?

* * *

З’ясувалося, що термосів він узяв два, причому великих, тож чаю в нас було вдосталь. Печиво було не так, аби дуже смачне, та можете не сумніватися: нам довелося з’їсти його все, ще й дякуючи раз у раз кондитерові, котрий цього буквально вимагав кожним своїм поглядом, кожним своїм гучним «ням-ням».

Сьорбаючи чай, ми провели в засідці кілька годин. Розмовляли собі то про се, то про те. Спочатку Журба розповідав про Сергеїча, який, схоже, був той іще ветеран війни: і до Глаші залицявся, й у самоволку ходив, і чекушку ховав од завідувачки у бачку унітаза. Усім би так у вісімдесят п’ять років…

Йосип розповів історію про те, як у дитинстві разом із другом утік з дому і поїхав у Крим, де вони крали на базарі, і як їм тоді весело та красно жилося. Час минав, наближався вечір, а мої найгірші сподівання здійснювалися: ніхто до могили з повинною не йшов. І навіщо ми все це зробили? Тільки щоби посидіти тут, на свіжому повітрі, якщо так можна сказати про кладовище?

Проте за однією історією надходила інша, і потрошки я почав забувати про свої побоювання. Ми вже розпочали другий термос, Йосип курив чи не вдесяте і розповідав щось знову про свій футбол:

— Умірать надо в понєдєльнік. Хотя во вторнік Ліга чемпіонов — надо погодіть. І в срєду — тоже. А там уже і новий тур маячит… Короче, хер поймйош, когда лучше помірать. Зімой разве шо…

— Лучше вже нікогда, — сумно промовив Журба, схожий у своїх окулярах на слоника з мультика про 38 папуг. Йосип одразу встромив своє:

— Тю, ти дурной. Тєбе надо такая вечная жизнь? С Зінкой і манкой? Єслі б нє футбол, я б вообще манал такоє. Ну, помру, ну, положат сбоку от Сєргеїча. А што я пропущу? Єщо одін рибний четверг? Єщо вибори?

Поклавши голову на долоні, я не втручався в їхню перепалку і думав: а дійсно, чого ми так боїмося тієї смерті? Усе одно все найкраще лишилося позаду. Он послухати Йосипові спогади про Крим після війни та і своє пригадати — ми ж нічого хорошого в цій клятій незрозумілій сучасності не знаходимо. Дійсно, що я пропущу? Ще один день народження внучки? А воно їй треба? Вона хоча би знає, коли я народився?

І так мені добре тут думалося, так гладко лилися думки, що я шкодував, що не взяв зошита, щоби записати кілька ідей. Ковтаючи холодний чай, я блукав у минулому, часом визираючи звідти, щоби щось відповісти на запитання сусідів. А потому з насолодою занурювався у свої думки й літав над нашим селом, пригадуючи все хороше, що колись сталося зі мною.

Тим часом Старенький заспокоював Журбу, кажучи, що помирати не страшно:

— Он батя мой, шо Марадона убіл єго, так єго бабка говоріла, што хорошим людям уходіть нє больно. К нім пріходіт пастушок і забіраєт всьо на сєбя. Чорних овец уводіт, а тєбе — в другую сторону, с белими.

Журба погоджувався, та якось невпевнено.

— Так шо нє сситє, пацани. Нам уже под сраку лєт, но ми будєм жить долго, в крайнєм случає — помрьом, — Йосип покликав Бродягу, який ходив неподалік серед могил, і почав збирати чашки до кошика, примовляючи собі під ніс, що треба було печива робити більше. І дійсно, вже вечоріло. Якось непомітно минув той день, і тепер я був удячний Старенькому за цю ідею з листами. Нікого ми на чисту воду не вивели, та час провели прекрасно. Давно так добре не було.

У сутінках ми ледве знайшли шлях до дороги, застрягаючи з Гришиним возиком. Нарешті вийшли і покотили його додому.

— Ой, водички би, — промовив Журба.

Йосип засміявся:

— Ага, послє етого всєгда сушит.

Насолоджуючись повітрям, яке лилося на обличчя, я для підтримки розмови спитав:

— Після чого саме?

І Старенький засміявся ще гучніше. Нахилившись до Журби, він прокричав йому в обличчя:

— Лаврентій Палич, можеш спокойно уже ето самоє. Наркотікі ти уже попробовал!

* * *

«Шо?» — не зрозумів я і зупинився, із зусиллями продершись крізь штахети власних думок, де я водночас і був молодим, і все розумів, що, у принципі, є речами взаємовиключними. Мушу додати, що сам я ціле життя ненавидів, коли мене перепитували. Це як учень, котрий не знає відповіді й просто час тягне. Я таким завжди на бал оцінку знижував, бо не треба мене мати за дурня.

«Шо?» — спитав я ще раз, а потому ще раз шокнув Журба у візку, повернувшись до Йосипа, який продовжував сміятися, тримаючись за живіт. «Шо-шо? Йосип старенький…» — нарешті озвався він і, похропуючи від сміху, розповів нам про те, що і як сталось. Отже, він давно знайшов неподалік дику коноплю і сушив її для себе. Казав, що про всяк випадок, але, думаю, він її час від часу курив. Потому Журба з цим своїм бажанням спробувати наркотики навів його на ідею спекти печиво, щоби ми спробували той непотріб, не розуміючи, що до чого. Я колись чув, що в таборі біля нашого села якісь заїжджі хіпі