Кобо Абе - Жінка в пісках

Перестануть постачати воду й таким чином доведуть його до відчаю. Від них можна сподіватися чого завгодно. Хіба вони не знали, як небезпечно підкопувати піщану стіну, а все одно не застерегли його від необдуманого вчинку. Видно, не мають до нього ні крихти співчуття. І, звичайно, не відпустять звідси живцем таку, як він, людину, що проникла в їхні таємниці. Якщо вони на щось націлилися, то, мабуть, не зупиняться на півдорозі.

Він став на порозі й глянув угору — від ранкового сонця ледь-ледь почервоніло небо. Невеличкі пухнасті хмарки не обіцяли дощу. За кожним віддихом його тіло наче втрачало вологу.

— Та що вони збираються робити? Вбити мене?

Як і раніше, жінка мовчки тремтіла. Може, тому, що заздалегідь усе знала. Одне слово, була співучасницею злочину, яка прикинулася жертвою. Тож нехай страждає! Вона цього заслужила!

Але яка користь з її муки, якщо ті селюки про неї не дізнаються? Бо хто ж їм про це розповість? Більше того, були підстави думати, що в разі потреби вони спокійно нею пожертвують. Певно, тому жінка трясеться. Звір, який нарешті усвідомив, що шлях порятунку — щілина в паркані — насправді є входом до клітки... Риба, яка вперше зрозуміла, що скляної стінки акваріума їй не пробити... Знову його кинули на землю обеззброєним. Тепер зброя в їхніх руках.

Однак не треба боятися. Кажуть, начебто потерпілі корабельну аварію вмирають не з голоду чи спраги, а від страху перед нестачею харчів і води. Поразка починається з тієї хвилини, коли подумаєш, що програв. Піт скапував йому з носа. І якщо його хвилює, скільки кубічних сантиметрів вологи втратило його тіло, то це означає, що він потрапив у ворожу пастку. Краще думати про те, за скільки годин випарується вода із склянки. Не варто без потреби метушитись, адже коня часу не підострожиш.

— Ну що, розв’язати?

Жінка недовірливо завмерла, затамувавши подих.

— Як не хочете, то й мені байдуже... А як хочете — розв’яжу. Тільки за однієї умови: без мого дозволу не братимете в руки лопату... Ну то як, згода?

— Дуже прошу! — Досі жінка поводилася терпляче, мов собака, а зараз почала благати — так несподівано, як різкий вітер вивертає парасоля.— Я на все згодна! Дуже прошу!.. Дуже прошу!

На розв’язаних руках і ногах лишилися темно-червоні сліди з білястою мокрою плівкою. Все ще лежачи навзнак, жінка почала неквапно розтирати кісточки ніг і зап’ястя. Стиснула зуби, щоб не застогнати, на обличчі виступив піт. Поволі заворушилася: стала навколішки й сперлася на руки. Нарешті підвела голову, але протягом якогось часу ледве зберігала рівновагу.

Чоловік присів навпочіпки біля порога. Збирав у роті слину й ковтав. Коли повторив це кілька разів, вона стала липкою, мов клей, і застигла в горлі. Звісно, йому не хотілося спати, але від утоми свідомість його розм’якла, як папір під дощем. Він придивився — перед ним постала загадкова картина з невиразними плямами і лініями. Жінка... Пісок... Порожній чайник... Вовк з піною на губах... Сонце... А далі — хтозна-де — напевне, була зона циклонів і перехідні шари між потоками повітряних мас. З чого ж треба починати, щоб розв’язати рівняння з безліччю невідомих?

Жінка встала й поволі пішла до дверей.

— Куди це ви?

Вона промимрила щось незрозуміле, але чоловік здогадався, чому їй було так погано. Незабаром за дерев’яною стіною почувся тихий плюскіт. Чомусь усе здалося йому страшенно безглуздим.

19

Справді, час не мчить, як кінь. Але й не рухається повільно, як ручний візок. Ранкове тепло непомітно змінилося справжньою жарою, яка обпікала очі й мозок, розплавила нутрощі й нарешті запалила легені.

Пісок знову видихнув у повітря вологу, поглинуту протягом ночі... Мабуть, завдяки заломленню світла він блищав, як мокрий асфальт... Однак суть його лишилася та сама: чисті, без домішок, піщинки з діаметром одна восьма міліметра, висушені краще, ніж підсмажене на сковороді пшеничне борошно.

Невдовзі скотилася перша піщана лавина... Хоча шурхіт був звичний, щоденний, чоловік мимоволі зиркнув на жінку. Цікаво, який наслідок матиме те, що вона цілу ніч не згрібала піску? Він вважав, що невеликий, але все одно занепокоївся. Однак жінка мовчки відвернулася. Начебто й насупилася: мовляв, сам тривожся, скільки хочеш! А тому чоловікові відхотілося про будь-що запитувати її. Пісок сипався нерівномірно: то цівкою, тонкою, мов нитка, то широкою смугою, аж поки зненацька не зупинявся.

Проте, здається, його становище не було таким безнадійним, щоб аж надто переживати. Чоловік полегшено зітхнув, і раптом відчув, як кров ударила в обличчя і щоки запалали. Ще недавно він проганяв від себе думку про рисову горілку, та от зараз, як вогник у чорній пітьмі, вона заволоділа всім його єством. Він ладен був змочити горло чим завгодно. Бо інакше кров у жилах зогнила б. Добре усвідомлював, що сіє зерна своїх майбутніх страждань і згодом гірко каятиметься, але вже не міг опертися спокусі. Витяг корок, притиснув пляшку до зубів і почав ковтати. Однак язик ще залишався йому вірним, як сторожовий