Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

спалює, – це не просто пухлина, що оселилася в її тілі та розпочала свій танок, жорстокий танок із непередбачуваними рухами, ні; її вбиває якраз зречення тих, кого вона вважала своїми колегами, однодумцями в цьому офісі, до репутації якого вона також доклала руку. У цьому полягала причина її існування, сенс життя, її Ikigai,[59] як кажуть японці: без цього Сари більше не існує. Замість неї лишилася якась порожня істота, позбавлена власного єства.

Вона досі дивується з власної наївності. Вона боялася, що хвороба дестабілізує роботу офісу, а тепер їй доводиться зіткнутися з набагато жорстокішою реальність: контора працює досить добре й без неї. Її місце на паркінгу комусь віддадуть, а за її кабінет взагалі почнуться битви. Думка про це нищить її остаточно.

Стурбований лікар призначив їй антидепресанти. За його словами, депресія-це-зрозуміла-та-поширена-реакція-на-повідомлення-про-серйозну-хворобу. Це-несприятливий-чинник-що-посилює-прогрес-ракового-захворювання. Треба-взяти-себе-в-руки. «Клятий ідіот», – нервується Сара. Це не вона хвора, це суспільство треба лікувати. До слабих, яких воно мусить захищати й підтримувати, воно обертається спиною – так старих слонів зграя лишає позаду, прирікаючи на самотність аж до смерті. У дитячій книзі про тварин вона колись прочитала таку фразу: «Хижаки дають користь природі, поїдаючи слабких і хворих особин». Її дочка, почувши це, почала плакати. Сара втішала її, говорячи, що люди не керуються цим тваринним законом. Бо була впевнена, що знаходиться з правильного боку загорожі, в цивілізованому світі. Вона помилялася.

Тож хай їй призначають що завгодно і скільки завгодно – жодні пігулки тут не зарадять. Однаково в цьому світі завжди знайдуться такі самі джонсони та курсти, що радо потоплять її знову.

Збіговисько покидьків.

Діти пішли до школи, у будинку знову панує тиша. Сара підводиться. Дійти до ванної кімнати – ось і все, на що вона здатна зранку. Вона дивиться на своє відображення у дзеркалі: її шкіра бліда, наче аркуш паперу, і настільки тонка, що світло, здається, проходить крізь неї. Боки ввалилися, а ноги скидаються на тонкі патички, на сірники, готові зламатися від найменшого хибного руху. До цього вона завжди могла похизуватися стрункими ногами, пружними сідницями, що випиналися під елегантними брюками ділових костюмів, спокусливим декольте – зброєю масового ураження. Факт лишається фактом: Сара подобалася. Мало кому з чоловіків удавалося опиратися її чарам. У неї траплялися любовні пригоди, романи, вона навіть двічі закохувалася – ідеться, звісно, про двох її чоловіків, особливо про першого, якого вона так любила. Хто назве її привабливою сьогодні, зважаючи на її бліде обличчя та схудле тіло, у цій завеликій футболці, що сидить на ній так, наче біле простирадло на примарі? Хвороба тихою сапою робить своє діло: незабаром вона схудне так, що зможе носити речі своєї дочки – одяг дванадцятирічної дівчинки буде якраз на неї. Яке полум’я може вона запалювати? У чиїх очах? Цієї миті Сара зізнається, що ладна була б віддати будь-що, аби лиш хтось обійняв її. Аби ще хоч на кілька секунд відчути себе жінкою в чоловічих обіймах. Як же їй хочеться цієї ніжності!

У неї тепер немає однієї груді – спочатку вона відмовлялася визнавати біль і жахливість цього факту. Вона, як завжди, намагалася не думати про свою ваду, наче це дозволяло їй відгородитися від моторошної реальності. «Нічого, – запевняла вона себе, – пластична хірургія творить дива». Утім, саме слово видалося їй потворним: абляція.[60] Це слово римується з такими ж страшними словами – «санація», «ампутація», «мутація», «анігіляція». Хоча і з «апеляція» також – може, їй пощастить і випаде другий шанс? Хто ж гарантує їй це? Коли Ханна дізналася про її хворобу, то дуже засмутилася. На якусь хвилину замислилася, а потім сказала: «Мамо, ти – амазонка». Незадовго до того вона робила дослідження на цю тему, яке Сара потім перевіряла. Вона досі пам’ятає уривок із нього:

«Амазонка – походить від грецького «mazos», що означає «молочна залоза», та префікса «а-», тобто «позбавлений». Ці жінки, що жили в епоху античності, видаляли собі праву грудь, аби краще стріляти з лука. Їхнє войовниче плем’я боялися й шанували водночас, вони час від часу сходилися з чоловіками із сусідніх племен для розмноження, проте дітей виховували самі, а чоловіків змушували займатися домашнім господарством. Вони постійно вели війни, в яких часто здобували перемогу».

Що ж до цієї війни, то Сара, на жаль, не впевнена, що зможе її виграти. Це тіло, яке вона виснажувала протягом багатьох років, яке ігнорувала, яким нехтувала, а іноді навіть морила голодом – не могла знайти часу, щоб поспати чи поїсти, – тепер мстилося за це. У досить жорстокий спосіб воно вирішило нагадати їй, що таки існує. Сара перетворилася на жалюгідну тінь, блідий відбиток тієї жінки, якою колись була, – у цьому її безжально переконує відображення у дзеркалі.

Але понад усе її доводить до відчаю волосся. Воно випадає вже не по волосині – лізе з неї жмутками. Онколог, цей похмурий оракул, попереджав: після другого курсу хіміотерапії воно почне випадати. Сьогодні вранці Сара знайшла десятки загиблих волосинок на своїй подушці. І саме це лякає її найдужче. Облисіння – таким чином проявляється хвороба. Лиса жінка – хвора жінка, незважаючи на гарний светр, високі підбори, модну сумочку; цього ніхто не помітить, і в очі впадатиме тільки одне – голий череп як підтвердження страждання та ницості. Лисий чоловік може мати сексуальний вигляд, натомість лиса жінка завжди асоціюється з хворобою, думає Сара.

Рак забрав у неї все: роботу, зовнішність, жіночність.

Вона думає про свою матір, яку скорила та сама хвороба. Їй спадає на думку, що вона запросто може лягти в ліжко й тихо сконати, врешті-решт приєднатися до неї там, на тому світі, розділити разом із нею вічний спокій. Це моторошна, хоча й заспокійлива думка. Інколи так приємно усвідомлювати, що все має свій кінець, що найжахливіші муки завтра можуть завершитися.

Коли вона думає про матір, то першою на згадку приходить її елегантність. Навіть ослаблена, мама ніколи не виходила на люди без макіяжу, без гарної зачіски, без манікюру. Нігтям вона приділяла чимало уваги, постійно повторюючи: «Треба завжди мати доглянуті руки». Більшість людей сприймала це як кокетство, безглузді дрібниці, та для неї то був такий собі жест, що означав: «Я досі витрачаю час на те, щоб доглядати за собою. Я активна, заклопотана жінка, у мене купа обов’язків, троє дітей, (рак), кожен день я потрохи вмираю, але я не