Джон Б. Джудіс - Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

низький, але не катастрофічний показник. Рівень безробіття знизився з 9,2 % до 7,2 %. Хвиля популізму спала. Але фінансовий колапс, що поширився на Європу наприкінці 2008 року, та зростання кількості біженців і посилення ісламського тероризму, що, на перший погляд, було пов’язано з інтервенціями Заходу й громадянськими війнами на Близькому Сході, у Південній Азії та Північній Африці, спричинили популістський бунт.

Ця популістська реакція відрізнялася від реакції 90-х одним важливим аспектом. У північному поясі, по якому Велика рецесія так сильно не вдарила і де скупчилося багато шукачів притулку, переважав правий популізм. Але в Південній Європі — Іспанії, Греції та Італії, — де безробіття досягло рівнів Великої депресії, виник новий лівий популізм. Коли головні ліво- та правоцентристські партії, пов’язані членством їхніх країн у єврозоні, не змогли реанімувати свої економіки, виборці цих країн почали шукати відповідей у нових популістських партій.

Єврокриза

Фінансовий колапс, який став очевидним у США у вересні 2008 року із банкрутством Lehman Brothers, до кінця року поширився й на європейські банки, які інтенсивно інвестували в американські деривативи. Кредитування припинилося, позичальники не сплачували борги, інвестування сповільнилося, рівень безробіття зріс. На 2009 рік середній рівень безробіття в ЄС становив 9,6 %; у 2012 році він сягнув 11,4 %. А в Південній Європі все було ще гірше — в Іспанії 18 % у 2009, 25,1 % у 2012.[258] На 2012 рік США почали виходити з Великої рецесії, але в Південній Європі вона тривала, ставлячи під сумнів життєздатність Євросоюзу та євро.

У США безпосередньою причиною кризи були фінансова дерегуляція та шахрайство. У Західній Європі поглиблення рецесії[259] спричинило неправильне фінансове регулювання. Єврозона, яка почала діяти 1999 року, охоплювала 19 країн із різним рівнем економічного розвитку й дуже різними типами економік. Наприклад, Німеччина та Нідерланди були експортоорієнтованими високотехнологічними економіками. За Ґерхарда Шредера німецькі профспілки погодилися обмежити свої зарплатні вимоги. У результаті у 2000-х роках німецькі зарплати фактично відставали від продуктивності, що робило німецьку продукцію надзвичайно конкурентоспроможною в ЄС та на міжнародних ринках. Це спричинило підвищення профіциту торгового балансу.

Натомість Іспанія та Греція мали низькотехнологічну економіку, що спиралася на будівництво, туризм, фінансові послуги та сільське господарство. До приєднання до єврозони в періоди криз цим економікам удавалося збалансовувати свій рахунок поточних операцій за допомогою девальвації своїх валют. (У 1992—1995 роках Іспанія здійснювала девальвацію своєї валюти чотири рази.) Але коли вони приєдналися до єврозони, то втратили контроль за курсом своєї валюти. Однак спершу видавалося, що втрачену гнучкість вони компенсували привабливістю для іноземних інвесторів. У минулому іноземні інвестори могли перейматися через можливу втрату грошей у разі, якщо одна з цих країн потрапить у скрутне становище і здійснить девальвацію валюти. Але з євро, регульованим у ЄЦБ, імовірність такого розвитку подій в Іспанії була б не більшою, ніж у Німеччині.

Тож на початку 2000-х, коли Іспанія та Греція (а також інші країни так званого PIIGS[260] — Португалія, Ірландія та Італія) отримали великі дефіцити торгового балансу, іноземні інвестори на чолі з Німеччиною почали реінвестувати профіцити своїх торгових балансів у ці країни з дефіцитом — у формі банківських кредитів і купівлі облігацій. У 2000-х роках економіки, рушієм яких виступав попит, переживали бум офісного, житлового та готельного будівництва; вони мали змогу продавати державні облігації; зарплати зростали швидше за продуктивність; рівень безробіття знижувався. Членство в єврозоні здавалося абсолютним благом.

Однак, коли вдарила фінансова криза, кредитування вичерпалося на міжнародному рівні, покупці житла та офісів перестали платити за борговими зобов’язаннями, інвестори почали виходити з цих країн. Іспанські та грецькі банки, які фінансували нові готелі, житлове й офісне будівництво, нараз зіткнулися з мільярдами безнадійних кредитів. (Навіть сьогодні території навколо Мадрида вкриті величезною кількістю незавершених житлових будівництв). Під загрозою розорення банків іспанський і грецький уряди намагалися надати їм фінансову допомогу, але це просто переклало безнадійні кредити та борги з приватних банків на плечі державного сектора й спричинило «кризу суверенного боргу»[261].

Ці борги виявилися смертельним ризиком для цих країн. Зі зростанням боргу рейтингові агенції знижували рейтинги країн, відсоткові ставки за їхніми платежами зростали, збільшуючи, зрештою, самі борги. Зауважу: за нормальних обставин ці країни могли б спробувати вибратися з цієї фіскальної діри за допомогою девальвації, але поки вони лишалися в єврозоні, ця можливість для них була закрита. Залишалося три варіанти. Перший: вони могли переконати країни-кредитори (насамперед Німеччину) пробачити їм борги. Це виявилося неможливим. Німецькі виборці разом із фінами та нідерландцями гучно протестували проти будь-якої фінансової допомоги. Другий: вони могли повністю вийти з єврозони і вдатися до радикальної девальвації своєї нової валюти. Однак виборці цих країн не хотіли виходити з єврозони. Вони боялися хаосу і (особливо літні люди) втрати заощаджень та фіксованого доходу[262]. Третій: ці країни могли вдатися до жорсткої версії заходів, яких довелося вжити Міттеранові 1982 року, — скорочення витрат і