Єва Гата - Сюрпризи долі

Потім почалися інші несподіванки.

— Коханий, мені потрібне авто, я не маю бажання штовхатися у метро, — почала канючити Іоланта.

— Ми ж маємо стільки видатків, навіщо ще щось купувати? Та й, зрештою, у нас є моє.

— Старе і непрестижне, а тут усі їздять на таких розкішних, та й зрештою воно твоє, а не моє.

— Ми зараз не в змозі робити такі дорогі покупки, — заперечував Георгій.

— Але ж я маю права і хочу їздити.

— Кохана, потерпи трішки, і житимеш як у казці.

— Я не хочу терпіти. Мої найліпші роки минають у цій дірі.

— Ти ж у столиці, яка це діра!

— Я маю на увазі наше помешкання, я тут гину!

Спочатку Георгій намагався її вмовити, та це не допомагало. Іоланта обрала позу ображеної дитини, яку затягнули невідомо куди і посадили до в’язниці. Щодня вона зустрічала його докорами, плакала і погрожувала покинути.

— Гаразд, я тобі віддам моє авто, роби що хочеш, купувати нове я не в змозі — не витримав Георгій.

— А ти ж як? — закліпала оченятами.

— На метро, — різко відповів.

— Ні, я так не хочу!

— А що ти хочеш?

— Я щодня відвозитиму тебе на роботу, а потім забиратиму, гаразд?

— Гаразд, — погодився Георгій.

Іоланта заспокоїлася й стосунки нормалізувалися. Та за два тижні гармонія знову порушилася.

— Мені здається, що ти вже мене не любиш так, як колись, — почала дорікати Іоланта, їдучи за кермом.

— Звідки ти таке взяла?

— Ти не такий, як колись.

— Я змучений, удома поговоримо, — хотів закінчити розмову Георгій.

— Ні, я хочу чути зараз, — не припиняла Іоланта.

— Прошу тебе, перестань дорікати, ліпше стеж за дорогою.

— То я тобі дорікаю? От візьму і покину, — почала голосно плакати.

— Чого ти хочеш? Щоб я зараз упав на коліна і благав?

— Яка я дурна, я хочу померти, і тоді ти зрозумієш!

— Перестань говорити дурниці, — втомлено відповів Георгій.

— То для тебе це дурниці? Може, і я для тебе дурниця?!

Він не встиг вимовити й слова, як вона раптом розігнала авто до небувалої швидкості. Воно неслося, мов навіжене, широким проспектом.

— Зупини негайно! — стривожився Георгій.

— Не зупиню, якщо помремо, то разом, — втупившись в одну точку, бубоніла Іоланта.

Перед ними раптом з землі виросла вантажівка. Іоланта вдарила по гальмах, авто з диким свистом спинилося за кілька сантиметрів від небезпеки. На щастя, позаду нікого не було.

— Ти що, здуріла?! — верещав Георгій.

— Мені погано, — ридала Іоланта.

Георгій вискочив з авто, витягнув дівчину і сам сів за кермо.

— Досить мені цих концертів, поїхали додому, — гостро скомандував.

Удома Іоланта впала на канапу і зайшлася в риданнях. Георгій не реагував. Тоді вона зірвалася, мов навіжена, побігла до лазнички і замкнулася на ключ. З-за дверей чулося голосне ридання, потім тихе схлипування, за деякий час запала тиша. Спочатку він не звертав уваги та за деякий час стривожився і почав стукати в двері. Відповіді не почув.

— Відчини, що сталося! — трусив безрезультатно дверима Георгій.

Швидко побіг до спіжарки, похапцем схопив лом і кинувся вибивати двері. Іоланта сиділа в порожній ванні з якимись таблетками в руках і наляканими очима дивилась на Георгія.

— Я кохаю тебе і не можу без тебе жити, — лепетала.

— Я тебе також кохаю, не смій, чуєш, ніколи не смій робити таких дурниць, — кинувся витягати її з ванни. Підхопив музу на руки й поніс до спальні.

Зо дві години в них вирувало бурхливе кохання, потім, знесилені від шалених емоцій, позасинали.

На деякий час у домі запанував спокій, однак тепер Георгій не давав їй свого авто, та вона й не просила. Минулі події почали потроху забуватися.

— Мене запросили на конференцію в Краків, — якось повідомив Георгій. — Їду наступного тижня.

— А що робити мені?

— Я їду лише на три дні, скоро повернуся.

— Я не буду сама сидіти тут три дні.

— Але я повинен поїхати, люба.

— Коли повернешся, то вже мене не застанеш.

— А який вихід?

— Або ми їдемо разом, або ніхто, — вперлася Іоланта.

— Але ж поїздку оплачують лише мені.

— Тоді заплати за мене.

— Це дуже дорого, ми житимемо в п’ятизірковому готелі.

— Тим більше. Ти житимеш у розкішному готелі, а я сидітиму в цій дірі?

Наступного дня Георгій повідомив організаторів конференції, що в відрядження поїде не сам. Він не міг відмовитися від важливої поїздки, отож, переслав кошти за готель, що дорівнювали місячному окладу.

Місто польських королів зустріло їх чудовою осінньою погодою. Перші два дні проминули доволі спокійно. Бенкет призначили на останній, третій день, туди вони мали піти вдвох.

— У мене сьогодні ділова зустріч, я змушений тебе ненадовго залишити, — зранку повідомив Георгій.

— А що мені накажеш робити?

— Тут стільки музеїв, що годі все оглянути. Можеш піти в королівський замок Вавель чи ще кудись.

— Я все обійшла.

— Тоді ще щось придумай.