Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

— Та ладно, не буду пити. Вір мому словови. Може й зав’єжу з тим ділом. Що ж я собі ворог, чи шо? — виїжджаючи за ворота бурмотів Бик.

Слово дід Бик тримав рівно добу. На третій день коні привезли Бика у возі додому.

Цю анекдотичну історію вже третє покоління жителів села К. переповідає одне одному, а дядько Бик, якому сьогодні вже майже сто років, і він ще досить здорово себе почуває, продовжує «писати» нові шедеври.

Петро сидів у хаті. Обідав. Нікуди сьогодні не поспішав, бо автівка поламалася, а запчастини прибудуть аж завтра, то можна й розслабитись. На роботі ніхто не спохватиться, що його нема, бо, насправді, він мав би бути у місті з головою на нараді. Голова поїхав із колегою з сусіднього села, а Петро сьогодні вільний, то можна й відпочити, і чарочку пропустити заради такої справи.

Петро перехилив келиха із домашнім винцем і закусив житнім хлібом. Ложку за ложкою чоловік сьорбав прохолодний капустнях. Ох, вже й любив він його в таку спеку. І жінка сьогодні як вгадала: саме його зварила, та ще й з димленими реберцями… Ох і смакота.

Раптом Петрові «кайф» обірвали якісь крики, що доносилися із сусіднього подвір’я.

— Приб’ю, як суку, чула? Ану стій, кому сказав, погане ти така…

Петро впізнав голос сусіда Міська, але через фіранку толком роздивитись не зумів, тому вибіг на подвір’я. А там відбувалось наступне: сусід з армійським ременем у руках ганявся за молодою дружиною Гаською. Вона втікала, а він, спотикаючись, бо вже добре напідпитку, навздоганяв її з такими криками, ніби його самого катували. Жінка також не мовчала, та і втікати вона могла набагато скоріше, аніж чоловік доганяв, але, ніби навмисне щоразу зупинялась, щоб його зачекати. А потім все повторялося спочатку.

Петро постояв на порозі якусь мить, а потім впевнившись, що там нічого страшного і надзвичайного нема,(бо цей «серіал» сусіди бачили майже щодня) зайшов до хати, і взявся доїдати капутсняк. Тільки доніс ложку до рота, як клацнула клямка на його воротах. На подвір’я забігла сусідка Гаська, а за нею вслід Місько з ременем в руках. У Гаськи рука була закровавлена, і вона її притримувала іншою рукою. Було видно, що вже добре дістала.

— Куда тікаєш, коросто? Як дожену то тє заб’ю — верещав сусід. — Ану додому, кому сказав. Як злапаю то в порошок тє зІтру.

Гаська влетіла до Петрової хати біла як стіна, червоніла тільки кров на руці, з криками «ґвавт, люди ратуйте».

Петро, побачивши, що сусід вже на порозі з піднятою рукою, прийняв удар на себе. Будучи повної статури, чоловік вирвав ременя від сусіда, та дав йому по задньому місці кілька разів, щоб на своїй шкірі зрозумів, як то жінку бити.

Гасьці одразу викликали швидку, бо рука була зламана. Міська заспокоїли інші сусіди, та відвели додому спати. Петро ж пішов доїдати вже зовсім холодний капустняк.

Ніч минула мирно, а на ранок до Петра прийшов дільничий.

— Заява на вас тут поступила… від сусідки вашої Гаськи, за нанесення тілесних пошкоджень її чоловікові. Він і побої зняв, так що всі докази мають. Що скажете?

Петро здивовано лупав очима, а дільничий запевнив, що як і засудять, то ненадовго, бо за такого розбишаку, як Місько, багато не дадуть.

Петро був порядним сім’янином, хорошим робітником і людиною, тому, зі слів дільничого, якщо йому і «світить» в’язниця, то найбільше — відсидіти п’ятнадцять діб.

Вийшов Петро через рік…

До багатьох творчих людей натхнення приходить у ту хвилину, коли його не очікуєш: на роботі, відпочинку, вдень і вночі. Хтось чекає ранку з думкою «Встану вранці і все запишу», і в більшості випадків втрачає ідею, з якої могла б вийти нова історія. Муза, як кажуть, відлітає. А інші піднімаються з тепленького ліжка, і чимскоріш біжать до комп’ютера або друкарської машини, щоб ні в якому разі не загубити приплив того самого натхнення, коли народжуються на світ великі чи малі шедеври.

…Олег піднявся з ліжка, і спробував видавити з себе хоч пару рядків свого недавно розпочатого роману, але натхнення до нього явно не йшло. Він присів біля старого цегляного каміну і закурив: «Хм, не мій сьогодні день. Не мій, як і всі попередні!» — подумав, і аж скривився від жалю до самаго себе.

Він запалив цигарку, сильно затягнувся і випустив клубок густого білого диму вгору. Обвів очима стіни кімнати, зупинився на порепаному сірому підвіконні, де стояла невисока кришталева ваза з засохлими астрами і жовтими кругами від випарованої води. Потім його погляд перенісся на тріщинку в стіні. Він пам’ятав ці стіни. Кожен забитий в них цвяшок. Кожну картинку вирізану із старих журналів і наклеєну поверх коричневих у дрібненькі квіточки шпалер.

Давно він тут не був. Дуже давно. І ось, нарешті, таки знайшов час приїхати. Якби не задумав писати роман, то напевно і не приїхав би, але в міській суєті зовсім не пишеться. Він сподівався відпочити тут від міста, знайти натхнення, і вирішити, нарешті, про що саме буде роман, як назве головних героїв, де відбуватимуться усі події. Матеріалу у нього було вже достатньо, але треба ж його зібрати в один твір, та так, щоб цього разу видавці не називали нездарою. Щоб прочитавши, повірили в нього, як у письменника.

У голові він обдумував початок твору задивившись у чорну пащу каміну. У ньому був невибраний попіл, залишки обгорілих дров і якогось сміття. Вже дуже давно ніхто в ньому не розводив вогню.

По тілу пробігло легке тремтіння чи то від спогадів, чи від холоду. «Треба зігрітися», — продумав Олег, і підійшов до старої перекошеної шафи, яка опираючись одним боком на стіну стояла, ніби відбувала покуту у кутку величезної кухні.