Людмила Когут - Мудрі жінки

Ці діти не їли цукерок і шоколадок, не поділившись з мамою. Вона ж ділила все на трьох, а коли тато був вдома, то на чотирьох.

Оксана виховувала в дітей у повазі до тата, і коли сім’я сідала до обіднього столу, то найкращий шматок чогось смачненького давала спочатку чоловікові, а потім своїм синам-соколятам, як любила їх ніжно називати. Уже потім клала в тарілку собі, а якщо чогось не вистачало, говорила, що не голодна, що поїла на роботі.

Була вродженим педагогом, порядною жінкою і чудовою господинею. У цій сім’ї не було розкошів, жили так, як живуть усі молоді сім’ї на інженерську і вчительську зарплату, і рахували копійки від зарплати до авансу.

Сім’єю бідною, але гідною. Діти завжди дивувались, як їхня мама вміє з нічого приготувати щось смачне.

Маленькими, вони не зауважували, яка в них мама уміла господиня, а коли підросли і стали приходити додому до своїх товаришів, то, як мудрі діти, побачили, що в багатьох оселях немає такого затишку і чистоти, як у них вдома. А вже так, як сміялась їхня мама, так не сміявся ніхто. Коли вони дітьми бавились із друзями біля свого будинку, то до них часто долинав сміх їхньої мами.

Тато із мамою любили увечері вийти на прогулянку своїм районом, де були багатоповерхівки, а недалеко був невеличкий парк. Діти з гордістю дивилися, як їхні батьки махали їм руками і, обнявши одне одного, йшли в парк. Такі молоді і гарні! Вони завжди були привітні й усміхнені, мали про що поговорити одне з одним. Одне слово, майже ідеальна пара, такими вони були для всіх.

Тепер на поминках сидів чоловік Оксани, зажурений і сплаканий Сашко. Слухав, що друзі і знайомі говорили про його дружину, згадував, якою вона була для них, для дітей, для нього. І такий його огортав жаль, що, якщо би не було біля нього нікого, кричав би, ревів, як поранений звір, так було йому боляче.

Вона померла швидко, згасла за два місяці: виявили лейкемію, і ніщо не могло її врятувати. Які тільки ліки Сашко не знаходив, стан був безнадійний. Станула, як свічка!

Раніше, коли в розмовах ще не порушувалась тема смерті, філософські питання про сутність життя усе ж таки обговорювались. Але ці розмови зводились до того, що треба жити правильно, не грішити, бути моральними, щирими, добрими, усе прощати. Сміючись, дружина говорила:

— Ось коли я помру, то хочу, щоб ти мене поховав у гарній світлій сукні можливо, в оцій рожевій, бо люблю світлі кольори над усе. Обов’язково без хустини.

Сашко завжди сміючись говорив їй, що вона в хустині подібна до ворони, а без хустини, в окулярах, на мудру сову. Із сміхом дражнив її, як говорить і плаче сова: «Ху-гу-ху-гу».

Діти з цього завжди сміялись, а Оксана усміхалась і продовжувала:

— І хочу бути в мештах на високих підборах, бо я люблю ходити в такому взутті.

Чи думав Сашко ще кілька місяців тому, що так швидко доведеться йому виконувати такі смішні на той час побажання його дружини, які зараз виявилися такими сумними. Коли людина важко хворіє і рідні бачать її муки, то звертаються до Бога з молитвами і проханнями або врятувати рідну людину, або забрати її душу швидше до неба, бо так важко дивитися на її муки. Так було і в нього, випросив у Бога Оксані смерть, бо несила було їй терпіти ці болі, а йому — дивитися на них.

І зараз поміж людей він застигло сидів і не міг думати, що буде завтра, післязавтра, потім.

Усе поставало перед ним так, як уві сні. Та все минає… Минув і той страшний день у його житті.

Друзі розійшлись по домівках. І, як буває в житті, тільки переступили свій поріг, одразу відкинули всі гнітючі думки, бо треба братися за домашні справи. Тільки тяжке зітхання час від часу виривалось із грудей то одного, то іншого. Кілька днів були вибиті з колії свого життя смертю Оксани, а далі — треба надолужувати згаяне. Це — закономірно. Тік іде життя! Хай як ви любили людину, але тільки найближчі страждають і сумують за нею довго і щиро.

Усі інші спочатку пам’ятають, і їм не вистачає тієї людини в товаристві, але потім усе заполоняють щоденні турботи, проблеми, і померла людина помалу забувається.

Живим — живе, мертвим — їхнє загробне царство. Це філософія життя, згідно з якою не час минає, а минаємо ми.

Першу ніч після похорону Сашко спав, мов у мороці. Прокинувся зранку мокрий від поту, спустошений, не людина, а ходячий труп. Подивився на годинник — скоро прийдуть діти і треба їхати на цвинтар. Швидко прийняв душ. Глянув у ванній кімнаті у дзеркало і жахнувся. Як може людина за короткий час так змарніти? Із дзеркала на нього дивився не сорокашестирічний чоловік-красень, а змучений Бог хтозна-якими тортурами чолов’яга. «Треба себе опанувати, бо в мене є діти і багато обов’язків перед ними і Оксаною», — майнуло в його голові. Він уже думав над тим, який він зробить надмогильний пам’ятник, які слова напише на ньому.

Але зараз у нього не було таких слів, які б могли висловити його тугу і жаль за дружиною. Приїхали діти, родина, і всі разом поїхали на цвинтар. Сонце світить, повіває ніжний легенький вітерець, немов заспокоює Сашка і дітей. Це вона так ніжно обнімала їх, як зараз обгортає цей лагідний вітерець. Оксана завжди цілувала своїх хлопців, коли проводжала до школи, коли зустрічала зі школи, коли вони йшли на прогулянку чи приходили додому. Навіть вже дорослими, вони не соромились приймати мамин щирий поцілунок чи обійми, і самі також завжди цілували її в щічку.

Бог подарував їй найбільше багатство в житті — гарних і добрих дітей.

Вона завжди любила і поважала їх, навіть тоді, коли вони були зовсім маленькими. їхні маленькі дитячі проблеми сприймала так само, як і дорослі — дуже серйозно. Маленькі діти — маленькі проблеми. Великі діти — великі проблеми. Але їхня матуся все вирішувала