Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

їм не поступаються. Це була саме та думка, яку, на відміну від інших навчителів, намагався втовкмачити в незрілі голови княжат дядько їхній Віхол, людина настільки хоробра й розважлива, що перед нею, казали, схиляв голову сам великий князь. І коли в ранній юності Володимир віддавав перевагу розповідям про древніх перед полюванням, то тепер він користувався будь-якою нагодою привезти з молодецьких ловів власноруч забитого зубра чи вепра. Раніше Володко полюбляв тратити гроші (коли такі були) на всілякі дворові танці та ігрища. А тепер все частіше прозирали у Володимирові риси ощадливого і навіть скупуватого господаря, що вмів дати раду кожній копійці.

Щоразу, буваючи в Києві, бачив Боброк щось нове. І це нове було пов’язано з іменем Володимира.

То по котрійсь із грузьких вулиць уподовж Либеді з’явиться добрячий шмат дерев’яного настилу чи навіть бруківки. То ніби чиясь невидима рука натиче лотоки, що вели з київських пагорбів до Дніпра, Почайни чи тої ж Либеді. І вже дивись, по них стікає всілякий бруд та помиї, на які так щедрі безтурботні городяни. І тепер подорожні могли проїжджати повз їхні дворища без того, аби затискувати пальцями носа… То накаже князь київський пофарбувати кожні ворота у свій колір. Це для того, щоб очі киян не втомлювалися від одноманітності вулиць.

Ремствували городяни, лаяли свого князя нишком і вголос, а потім якогось чудового дня піднімали очі на будинки і розквітали задоволеними посмішками: така ж бо ліпота навколо!

А оце намислив князь Володимир Ольгердович раз і назавжди покінчити з головною київською помийницею — Хрещатим яром. Наказав мешканцям навіть найвіддаленіших вулиць звозити до нього залишки ще Батиєвих руйновищ, всіляке будівельне сміття, землю від викопаних льохів та інших ям, таких потрібних у господарстві. Заметушилися, забігали по всіх київських кутках княжі вивідувані та десятські, почали знімати з городян по три шкури за кожну тачку вивернутої не в Хрещатий яр землі. Шмагали нагаями та ще й приказували:

— Не сип тут, а сип у Хрещатий! Для твого ж блага, дурню, засипається Хрещатий! Невже не можеш втямити, бовдуре, що ще якась сотня-друга тачок — і ти вже не будеш скочуватися колобком до самісінького дна того яру, щоб потім дертися по крутизні на інший бік, а будеш проходити до ньому до свого свата чи куми, яко по рівному. Втямив, телепню?

— А чого ви мені все торочите про це? — не стримається, бува, котрийсь з городян, однією рукою тримаючись нижче спини, а іншою витягуючи кашпука, щоб заплатити за страшну шкоду, нанесену містові тачкою землі. — Здерли з мене, скільки захотіли — і йдіть собі далі з Богом!

— Е, ні, — чув він у відповідь. — Князь Володимир повелів нам казати усім, що це, йолопи, робиться для вашого ж блага!

Сплюне з безсилої досади городянин, та й почимчикує до свого дворища. А за якийсь місяць заходиться за звичкою витирати ноги, аж дивиться: чиста підошва — ні глею, ні бруду на ній. Аж не віриться, що таке може бути в Києві.

Найязикатіші з городян подейкували, що це не стільки Володимирові примхи, скільки забаганка його юної дружини красуні Герди, котру позаминулого літа Володимир відвоював у якогось тевтонського батька-лицаря. Всім була гарна ця Герда — і поставою, і ходою, і ангельським голосом. Одна лише біда — надто вже полюбляла вона закочувати під лоба чарівні блакитні оченята, ледь забачить купку паруючого кізячка. Ніби на її батьківщині з кізяками не знайомі…

Не встиг Боброк з Коцюбою та Сашком в’їхати на княже подвір’я, як до них наввипередки кинулося кілька слуг. Вони підхопили поводи і повели змилених коней до конюшні, перед якою біля десятка інших слуг з тихими прокльонами, аби не чула молода княгиня, махали мітлами і посипали землю білим дніпровським пісочком. А біля ґанку княжого терему на прибульців чекала ще одна несподіванка — доріжка, сплетена з різнокольорових смужок тутешніми служницями та покоївками. Знову ж таки за повелінням князевої жони.

Коцюба подивився на все це, і його рука мимоволі потяглася до потилиці.

— Прямо хоч бери та й знімай щкарбани, — напівжартома, напівсерйозно поскаржився він. — Але де ж це бачено, щоб староста босим став перед своїм князем?

— Можете не знімати, — послужливо схилився перед прибульцями старший зі слуг. — Княгиня наказали одягати ось це…

І він показав на плетені з житньої соломи, незайманої чистоти личаки, що акуратною купкою лежали праворуч від входу до теремних дверей.

— А сказився б ти йому зі своїми лапцадралами! — почулося з темряви сіней чиєсь незадоволене бурмотіння. За хвилину звідтіля виступив сивобородий дружинник. — То здоров будь, княже Дмитре, — мовив він до Боброка, ледь схиливши перед ним лисувату голову. — Чи мо’ вже й знатися не хочем?

Боброк придивився до дружинника і аж відступив від здивування. Перед ним стояв не хто інший, як їхній дядько Віхол — один з тих дядьків, що наглядали у Вільно за малими княженятами з Гедиминового коліна. Дуже суворим і вимогливим був Віхол, не давав він княжатам жодного спуску. За найменшу провину шмагав своїх вихованців, як шкідливих козенят. Не дивився, хто був перед ним — синок великого князя чи удільного. Тому, не зважаючи на те, що знав дядько Віхол безліч ратних оповідок та історій, малі княжичі злякано щулилися, коли він виникав — як завжди, несподівано — перед їхніми очима.

І чи не найбільше діставалося від дядька Володкові, хоча він і не був якимось визначним бешкетником чи заводіякою. Діставалося йому за те, що був Володко надто ніжним і тонкосльозим, що аж ніяк не личило майбутньому вою і князю.

— Дядьку Віхоле! — вигукнув Боброк, обнімаючи старого. — Це ж за що тебе так полюбив князь київський, що ти опинився в його теремі? Він же, наскільки пам’ятаю, ховався від тебе, як мишенятко від кота?