Микола Куліш - Мина Мазайло

Мазайло вклонився:

— Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Маркевича Мазєніна!..

Мазайлиха

— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. (Випила).

9

Тим часом через кімнату пройшов, нікого не бачачи, не помічаючи, дядько Тарас:

— Дурень же я, дурень!

Мазайло, теж нічого не помічаючи, немов випивши:

— Вип'ємо, Мазєнін, га?

Мазайлиха. кокетуючи, пальчиком:

— Мадам Мазєніна!.. Випийте...

10

Вскочила Рина:

— Тьотя вже заводить газету під скло. Ви ско... Та навіщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла! Теж розстебнулася...

Мазайло замріяно:

— Слово має Мина Маркевич Мазєнін.

Мазайлиха замріяно:

— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?

Мазайло

— Браво! Хай живе Мазєнін!..

Мазайлиха

— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...

Рина замріяно:

— Рині Мазєніній...

Мазайло

— Чули? Помер Мазєнін, Мина Маркевич...

Мазайлиха

— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...

— І дочка Мазєніни... (Замислилась).

11

Через кімнату перейшов, нікого не бачачи і нічого не помічаючи, дядько Тарас:

— Ой-ой-йой же дурень!

Мазайло

— На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: "Тут спочиває прах Мини Маркевича".

Мазайлиха

— Мазєніна.

Мазайло

— Або просто: тут Мазєнін...

Рина

— І наша вулиця — вулиця Мазєніних.

Обнялися втрьох і од щастя заплакали.

12

Увійшла Тьотя Мотя:

— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско... Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..

Мазайло

— Це ми з радості... Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, Мазайлиха, Мазайлята, Мазайлівна... І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін!

Тьотя й собі слізку вронила:

— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ...

Увійшов дядько Тарас:

— Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Рина). Так... Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п'ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть... Ну, то я послі прийду... Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний?

Тьотя Мотя

— Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..

Дядько Тарас услід:

— Ну, то я послі