Олег Коцарев - Люди в гніздах

і спадщини не залишаю. Може, їм краще про мене й не згадувати, а все ж буде нагода — переказуйте вітання.

— Перекажу.

— А ось тут, Юро, повернете праворуч, і метрів за сто ваш сорок восьмий номер, не помилитеся, й там вивіска точно така, як у папірці написано.

— Дуже вам дякую, бо вже не знав, як туди дістатись. І радий побачити вас живим і здоровим.

— Взаємно! Сподіваюся, не дуже шокував вас. Не вмієте — треба вміти, хе-хе. Ну, й приємно, що правовірний комуніст — принаймні ви мені таким здавалися — не погребував балакати з фашистським посіпакою, — Крамаренко всміхнувся.

Палійчук на останню фразу не відреагував, а лише ще раз подякував і попрощався.

Протягом усієї розмови він, як не соромно в цьому було б собі зізнатися, намагався так стати, щоб розгледіти, чи відкидає Крамаренко тінь, але все не міг досягти потрібної диспозиції. Та й сонця, як на лихо, не було. Так і пішов від нього Олексій Іванович нерозпізнаним — чи була в нього тінь, чи ні.

Невдовзі Палійчук добіг-таки на пленарне засідання й навіть зумів пояснити своє зникнення. Але доповідей, звичайно, не слухав, повністю віддавшись швидкій дзизі думок і вражень.

5

 СРСР, УРСР, м. Харків

[1961 р.]

Суттєві речі найкраще виявляються в дурницях. Це мудре правило Юрій Палійчук пізнав на собі морозного січневого дня у місті Харкові. Він фізично відчув, що означає вираз «стати на шлях», після того, як, приїхавши сюди в справах, раптом прийняв рішення зробити, по правді кажучи, необов’язкову, не надто потрібну, а може, й небезпечну дурницю — знайти рідних професора Крамаренка та передати їм звістку. І тепер непереборна сила рішення тягла його вперед, невтомно долала перешкоди, не дозволяла спинитися. Спершу він розпитав у відновленому Політехнічному інституті людину, якій довіряв.

Друга дружина професора, як з’ясувалося, виїхала чи то до Києва, чи ще кудись далі, точно невідомо, решту родини рознесло вітрами, але ось донька Валерія наче й далі мала б жити на своїй Заїківці, ніхто її не зачіпав, і це теж цікаво.

— Де?

— Це район такий, Заїківка.

— Хороша назва. Мабуть, там вулиця Полтавська?

— Там.

Людина, якій довіряв Палійчук, пильно подивилась, але нічого не спитала. Не спитала навіть, чому він про тих Крамаренків розпитує. От що значить внутрішня дисципліна!

Він вийшов з дерев’яної шухлядки трамвая на перехресті, що формою нагадувало йому чайку. З блідо-зеленої церкви так само вийшла і роззиралася на всі боки дзеркальна жінка. Вони непомітно наближались одне до одного, як наближається задумана людина до свого віддзеркалення, щоб поставити йому запитання. Зійшлися біля кіоску. І жінка спитала в чоловіка, як пройти на вулицю Лютівську, а чоловік спитав у жінки, як пройти на вулицю Полтавську. І ніхто не знав відповіді. Вони всміхнулися та й розтанули одне для одного.

Але насправді, оскільки Полтавська пролягала за якісь п’ятдесят метрів звідси, знайти її було нескладно. А там і восьмий будинок. Що ж тепер? Постукати в двері? І тоді отаке сказати? Не повірять і в кращому випадку виженуть або подумають, що провокатор, або ще що. Ні, для початку зрозуміймо, де там Валерія.

Палійчук ненав’язливо чотири рази поспіль пройшов повз вікна одноповерхового будинку, схожого на пічку червоного кольору, та повз хвіртку і визирнув через паркан, але не побачив нічого для себе корисного. Тоді зайняв пост спостереження на другому боці вулиці. Нарешті з двору вийшла жінка. Але Юрій вирішив, що то не Валерія. Її можна спитати!

— Вибачте, а не тут Валерія Крамаренко живе?

— А що таке?

— Та мене попросили їй передачу з Києва передати.

— Тут, он ті двері.

Двері просто з будинку на вулицю, а не в дворі, не помилишся. Чудово. Палійчук подякував, зробив вигляд, що йде до тих дверей, і робив цей вигляд, аж поки жінка не зникла за рогом, а тоді знову пішов на своє місце спостереження. Жінка вернулася, він заховався від неї за деревом, вона зайшла до двору.

У дворі Валерія знімала з мотузки задубілу на морозі випрану білизну. Коли знімаєш таке простирадло, воно нагадує велику, але на диво легку дошку. Коли ж знімаєш одяг, наприклад, нічну сорочку, це схоже на померлого і замерзлого в’язня концтабору. Валерія збиралася занести ці трупи і дошки додому, але її гукнула Лидя.

— Валька!

— Га?

— Там тип якийсь перед твоєю хатою стоїть, стежить і тебе питав.

— Дуже смішний жарт, як і завжди в тебе.

— Хто б, Валька, казав! От від тебе зате одна радість і спокій. Постійно ви щось придумуєте.

Вдома Валя мовчки, незадоволено примруживши очі, підійшла до вікна і визирнула. Якийсь чоловік справді стояв коло хати Білоусових.

Але, зрештою, він міг стояти просто так, а Лидя могла що хочеш ляпнути.

— Бре’! — спробувала переконати себе Валя та пішла від вікна, не забуваючи, однак, про чоловіка ані на мить.

Із кухні з’явився двоюрідний брат Ростислав.

— Валічко, я на базар піду, тобі щось купити?

— Ні, нічого не треба. Сумніваюсь, що там ще хтось є в такий свинячий голос.

Ростислав став справжньою знахідкою для Палійчука, що вже дико замерз і прокляв свою затію. Ростислав вийшов із дверей, на які показала жінка, тож явно був родичем. Чоловіком, братом, будь-ким, та хоч би й просто приятелем. Палійчук рушив за ним. Невдовзі вони повернули праворуч і опинилися перед базарчиком. Над ринком криво всміхалося накриття з натяком на сецесію. При не надто численних рундуках мляво провадили торгівлю ще малочисельніші люди.

Юрій дочекався, поки потрібний йому чоловік скупиться та піде назад. Одразу за базаром він його наздогнав.

— Вибачте, будь