Олег Коцарев - Люди в гніздах

Юрій Палійчук долав у різних напрямках ті самі перехрестя вулиць, що з’єднувалися під якимись дивними кутами, дивився вказівники і путівники, зазирав у вітрини, але ніяк не міг знайти і наздогнати своїх. Проблема! Можна ще було вернутися до готелю, але — підозріло. Тому науковець і далі самовіддано шукав радянську делегацію. Несвідомо починаючи вибудовувати виправдувальні аргументи. Незчувся, як опинився перед вітриною книгарні. Його, як писав Винниченко, Підсвідомчик дуже доречно роздивлявся обкладинки і назви нових шпигунських детективних романів. На цих обкладинках чорні силуети чоловіків у двогорбих і одногорбих капелюхах виструнчували свої пістолети. А жінки — вже не просто силуети, а кольорово пропрацьовані постаті — ховали пістолети до сумочок найстрокатіших фасонів. Палійчук відганяв від себе такі думки, але Підсвідомчик був налаштований грайливо й уявляв себе одним із таких шпигунів, подвійних агентів, який, скажімо, безпосередньо в готельному номері безшумно вбиває професора фізики з Харкова та передає британській розвідці таємниці Радянського Союзу. На отримані за це діло гроші він де-небудь гуляє, припустімо, в казино, потрапляє там у перестрілку й виходить, як це називається, сухим із води. До героїчних фантазій Підсвідомчика раптом логічно долучилося дещо з реальності —

— просто на шпигунські обкладинки лягло вітринне відображення невисокого чоловіка в двогорбому капелюсі. Може, він теж дивився на книжки, обирав щось або так само уявляв себе агентом? Ні, схоже, наскільки це можна зрозуміти в сутінках, чоловік дивиться саме на Палійчука, нахабно вивчає його поглядом. Він зараз дістане пістолета? Він спробує його завербувати?

— Юро, це ви? — запитав двогорбий українською мовою, таким голосом, ніби це було в Києві на бульварі Шевченка і він питав у першого-ліпшого перехожого, котра зараз година.

Палійчук так подивився, що не відповідати вже не було сенсу.

— Це я, — і хотів перепитати «А ви хто?», проте швидко починав упізнавати старого знайомого.

— Ну що, впізнали?

— М-можливо… Олексій… Іванович?

— Ага, Олексій Іванович Крамаренко. Або, як мене називали в Америці, Alex Kramer, — засміявся чоловік.

— Крамер… — Юрій повторив це ім’я, щоб чіткіше пригадати, що він чув про долю професора хімії. Окупація Харкова, колаборант, бургомістр, чи то розстріляли, чи що…

— А як ви тут опинились, Олексію Івановичу?

— Вас побачив, упізнав, а потім точно переконався, що це ви, з того, як ви блукали й тричі пройшли одне перехрестя з різних боків. Пам’ятаю, ви й у нас в інституті кожного разу все ніяк не могли мою кафедру знайти, коли приїхали зі своєю дисертацією. Впізнав — і зрадів земляку, вирішив показати дорогу.

— Ну, в сенсі в Лондоні ви звідки? Як сюди потрапили? Бо розповідали всяке… Чесно кажучи, не чекав, що ви живі, пробачте, — він роззброєно і роззбройно всміхнувся.

— А от і живий, а живому, як відомо, все добре. Бачте, Юро, мене ж і до війни кликали до Німеччини. Тому після арешту в Харкові гестапівці відправили мене в Рур. Працювати. Хоча то така робота була, весь час усе бомбилось… А там уже, після всього, вибрався сюди. Суто технічні моменти. Але, звісно, покрутило, хоч сідай оповідання пиши та в газету надсилай.

— І як ви тут? Як живете?

— Хвалитись особливо не буду. Живу, не скаржуся. Та подробиці вам не надто й потрібні, самі розумієте. Як ви?

— Працюю. В Києві, як і тоді. У війну в евакуації був.

— Сподіваюсь, вірші незрозумілі вже не пишете?

— Більше все за фахом, знаєте.

— Ну, я згадую, вірші у вас теж за фахом були — наполовину з формул складались. А уявіть собі, один рядок ваш досі пам’ятаю, іноді приходить у голову, там, пам’ятаєте, була кумедна пропаганда плавання, і потім так — Не вмієте — треба вміти. Ух! Ха-ха-ха! Між нами кажучи, таке будь-хто міг написати, мудре діло нехитре, але звучить. Звучить. Слухайте, то куди ви йшли, що заблукали?

— На пленарне засідання. Від наших відстав, від делегації, — багатозначно повів очима Палійчук.

— А, зрозумів, — усміхнувся Крамаренко. — Конференція міжнародна, так, чув, але не знаю, де вона, у вас є адреса?

Юрій дістав папірець із адресою.

— Та тут зовсім поряд, давайте я вас проведу, точніше покажу, як дійти, бо вам там зі мною, та й мені з вами з’являтися не варто. Ех… Нагнали ви мені, Юро, ностальгії — хоч іди плач на грудях у радянського посла. Навіть не знаю, про кого б спитати з наших. Та й мого віку ви менше народу знаєте.

— По-різному всі. Багато хто працює, а дехто — самі розумієте, — він ніяково розвів руками так, ніби сам особисто прорідив ряди науковців, зокрема хіміків.

— Розумію-розумію. А от що б я вас справді запитав, то це про моїх рідних — чи живі-здорові. Але ж ви їх, мабуть, і не знали?

— Не знав.

— Ну, ясно, так і думав. Іноді, може, воно й краще не знати. Але раптом ви когось із них десь перестрінете? Випадково, як-от мене. То чи могли би передати привіт від мене?

— Так, звичайно.

— Дуже вдячний. Нічого особливого казати не треба. Просто, що я живий, що в мене все гаразд і що я тут. Звісно, це між нами.

— Я… я пошукаю ваших. Як їх звати і в якому місті вони мали би бути?

— Дружина Бершадська Наталка з сином. Може, ви тоді, як у нас були, бачилися, вона працювала в інституті, але то вже таке. І перша дружина була, Марія Леонідівна. Син Олег, був тоді в евакуації. Дочка — Валя.

— Значить, Валерія? А по-батькові?

— Ха-ха-ха, Олексіївна, я б, може, й посумнівався, так характер не лишає місця для сумнівів.

— Пробачте, це я від розгубленості.

— Тоді жили в Харкові, тепер уявлення не маю. Адреса була вулиця Полтавська, 8, знімали там квартиру. Але хто скаже, чи зберігся взагалі будинок. Дуже буду вам вдячний, хоча, само собою, сильно цим не переймайтеся — цукерок не передаю