Камі Гарсія - Чарівні створіння

байдуже, що ми з Ліною не зустрічалися по-справжньому, — варто було двом людям пообідати разом, й у школі Джексона про них обов’язково подумають найгірше.

Тобто, на погляд джексонівців, найвірогідніше. Хай би навіть ці двоє просто виїхали кудись на пікнік. Коли ми з Ліною вперше зайшли до їдальні разом, вона мало не розвернулася і не втекла геть. Я мав ловити її за пасок сумки.

«Не дурій. Це просто обід».

— Я дещо забула у роздягальні, — намагалася вирватися Ліна, але я не випускав її паска.

«Друзі обідають разом».

«Ні. Тобто ми — ні. Тобто не тут».

Я узяв дві помаранчеві пластмасові таці.

— Будеш? — запитав я, підсовуючи тацю до неї та опускаючи туди хрумкий трикутник піци.

«Бачиш, ми вже обідаємо. Боягузка».

«Думаєш, я ніколи не пробувала?»

«Наодинці, сама. Я гадав, ти хотіла, щоб у цій школі було не так, як у попередній».

Ліна недовірливо подивилася навкруг. Потім глибоко вдихнула і поклала на мою тацю тарілку з морквою та селерою.

«їстимеш це — і я сяду де завгодно».

Глянувши на моркву, я перевів погляд на їдальню: за нашим столиком уже вмостилися хлопці.

«Де завгодно?»

* * *

Якби це було кіно, то ми обов’язково підсіли б до них, дали б їм урок мудрості, що, мовляв, не варто судити людей з зовнішності чи агресивно сприймати відмінність. А Ліна переконалась би, що не всі круті хлопці беруть тільки силою м’язів. На екрані це чомусь завжди спрацьовує, але ми були в реальному житті. Гатлін пропонував не так багато варіантів розвитку подій. Я зустрівся очима з Лінком, і він несхвально похитав головою. Ліна йшла позаду мене й ось-ось могла повернути в інший бік. Я вже розумів, як це може закінчитися, і, скажімо чесно, уроків мудрості сьогодні давати не збирався. Я саме обходив столик, коли помітив погляд Ерла.

Цей погляд сказав усе. Якщо я сідаю разом з нею — на дружбі зі мною ставлять крапку.

Певно, Ліна теж помітила його погляд, тому що коли я обернувся, вона зникла.

* * *

Того дня після тренувань Ерла послали до мене на переговори. В цьому й прикол, бо майстром слова він не вважався. Ерл сів на лавці перед моєю шафкою, і б’юся об заклад, усе було сплановано, бо він прийшов сам, а Ерла Петті без компанії майже ніхто ніколи не бачив. Він не став зволікати.

— Не роби цього, Вейте.

— А я нічого не роблю, — сказав я, не відриваючи погляду від шафки.

— Ти ж нормальний чувак. Що сталося?

— А що сталося? Може, я нормальний — такий? — відрізав я, одягаючи футболку з трансформерами.

— Хлопці не на твоєму боці. Це дорога в один кінець.

Якби Ліна не втекла з їдальні, Ерл знав би, що мені байдуже. Що я вже давно не переймаюся їхніми судженнями. Я грюкнув дверцятами, але Ерл уже пішов — я не встиг йому сказати, що думаю про нього і про його погрози.

Певно, це мені останнє попередження, але я не звинувачував Ерла. Так, хлопці обрали один шлях, а я — інший. І що з того?

* * *

Проте Лінк не покинув мене. На тренуванні мені навіть пасували м’яч. Я був на висоті і грав краще, ніж зазвичай, хай би хто що казав або — а це я помічав частіше — про що мовчав у роздягальні. Коли я був у команді, то намагався не видати того, що мій світ перевернувся, що навіть небо стало для мене іншого кольору, що я вже не переймаюся, чи прорвемося ми у фінал штату. Хай би де і хай би з ким я був, Ліна завжди була поруч.

Звісно, я не казав про це ні на тренуваннях, ні сьогодні, опісля них, коли ми з Лінком вирішили «підзаправитися» у крадничці дорогою додому. Біля краднички вже зібралися хлопці, і при них я намагався поводитися як усі, принаймні заради Лінка. Я саме жував присипані пудрою пончики — і мало не вдавився ними, коли переступав поріг.

Двері автоматично відчинилися. Надворі була вона. Друга найвродливіша дівчина, що я бачив у житті.

Певно, вона була трохи старшою за нас, бо, хоча її обличчя здалося мені знайомим, у школі Джексона я її ніколи не зустрічав, це точно. Вона з тих дівчат, що одразу впадають в око. Незнайомка слухала якусь не відому мені музику, відкинувшись за кермом свого чорно-білого кабріолета, недбало припаркованого упоперек двох паркомісць. Чи то вона не бачила розподільних ліній, чи то їй було просто начхати. Дівчина смоктала льодяник, тримаючи його як цигарку, і вишневий барвник ще дужче підфарбував її червоні пухкі губи.

Кинувши на нас оком, вона підкрутила музику. У ту ж мить її ноги перелетіли через дверцята — й ось уже вона стоїть перед нами, не виймаючи з рота льодяник.

— Френк Заппа. «Тоне відьма». Ось про що пісенька, хлопці, — вона повільно підходила ближче, ніби даючи нам можливість її роздивитися, а ми, зізнаюся, це й робили.

У неї було довге біляве волосся з широким рожевим пасмом з одного боку і скубаний чубчик. Її очі ховалися за величезними сонячними окулярами, а ноги заледве затуляла коротка чорна гофрована спідниця, наче дівчина — з команди підтримки готів. Короткий білий топ був настільки тонкий, що крізь нього просвічувався чорний бюстгальтер і більшість того, що він і не намагався заховати. І це ще було не все. Додайте чорні байкерські черевики і пірсинг у пупку в колі чорного татуювання в стилі «етно». Звідти, де я був, я не міг його розгледіти, та й витріщатися на неї не мав би.

— Ітан? Ітан Бейт?

Я зупинився як укопаний, і в мене втелющилася половина баскетбольної команди.

— Не може бути! — Шон так само здивувався моєму імені, як і я. Зазвичай западали на нього.

— А вона класна, — Лінк з розтуленим ротом пожирав її очима. — СПК.

Тобто супер-пупер-класна, — найвища оцінка, яку Лінк міг дати дівчині. Це означало, що вона крутіша навіть за Саванну Сноу.

— Щось мені неспокійно.

— З кльовими дівчатами завжди так. У цьому й сіль!

Незнайомка підійшла простісінько до мене, ні на хвилину не відриваючись від цукерки.

— Гей, щасливчики, хто з вас Ітан Вейт?

Лінк виштурхнув мене вперед.

— Ітане! — вона обхопила мене за шию руками, але вони виявилися такими холодними, ніби вона щойно дістала їх з льоду. З несподіванки я здригнувся і позадкував.

— Я тебе знаю?

— А от і ні.