Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

Луна, гогочучи, неслась. Ченці ховаються… Мов кара, Луна в конглаві оддалась,- І похилилася тіара! Зашипіли, мов гадюки, Ченці в Ватікані, Шепочеться Авіньйона З римськими ченцями, Шепочуться антипапи, Аж стіни трясуться Од шепоту. Кардинали, Як гадюки, в'ються Круг тіари. Та нищечком, Мов коти, гризуться За мишеня… Та й як паки? Однієї шкури Така сила… а м'ясива!!! Аж здригнули мури, Як згадали, що у Празі Загелкали гуси Та з орлами летять биться… Конглав схаменувся, Зібрав раду. Положили Одностайне стати Против Гуса. І в Констанці Всіх ворон скликати! Та стерегти якомога І зверху, і здолу, Щоб не втекла сіра птаха На слав'янське поле. Як та галич поле крила - Ченці повалили До Констанця; степи, шляхи, Мов сарана, вкрили Барони, герцоги і дюки, Псарі, герольди, шинкарі, І трубадури (кобзарі), І шляхом військо, мов гадюки. За герцогинями німота; Хто з соколами на руках, Хто пішки, верхи на ослах - Так аж кишить! все на охоту, Мов гад у ірій, поспіша! О чеху! де твоя душа?? Дивись, що сили повалило - Мов сарацина воювать Або великого А т т і л у! '

У Празі глухо гомонять, І цесаря, і Вячеслава, І той собор тисячоглавий Уголос лають! Не хотять Пускать в Констанц Івана Гуса! «Жив бог! жива душа моя! Брати, я смерті не боюся! Я докажу отим зміям, Я вирву їх несите жало!..» І чехи Гуса проводжали, Мов діти батька…

Задзвонили у Констанці Рано в усі дзвони. Збиралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду, І прелатів лава. І три папи, і баронство, І вінчані глави; Зібралися, мов іуди На суд нечестивий Против Христа. Свари, гомін, То реве, то виє, Як та орда у таборі Або жиди в школі…

І - всім разом заціпило!..

Мов кедр серед поля Ливанського,- у кайданах Став Гус перед ними! І окинув нечестивих Орліми очима. Затрусились, побіліли, Мовчки озирали Мученика. «Чого мене - Чи на прю позвали? Чи дивиться на кайдани??» «Мовчи, чеше смілий…» - Гадюкою зашипіли, Звіром заревіли. «Ти єретик! ти єретик! Ти сієш розколи! Усобища розвіваєш, Святійшої волі - Не приймаєш…» - «Одно слово!» «Ти богом проклятий! Ти єретик! ти єретик!..- Ревіли прелати.- Ти усобник!..» - «Одно слово». «Ти всіми проклятий!..» Подивився Гус на папи Та й вийшов з палати!.. «Побороли! побороли!» - Мов обеленіли. «Автодафе! автодафе!..» - Гуртом заревіли.

І цілу ніч бенкетовали Ченці, барони… всі пили І, п'яні, Гуса проклинали, Аж поки дзвони загули. І світ настав… Ідуть молиться Ченці за Гуса. З-за гори Червоне сонце аж горить. І сонце хоче подивиться, Що будуть з праведним творить?!

Задзвонили в усі дзвони, І повели Гуса На Голгофу у кайданах. І не стрепенувся… Перед огнем; став на йому І молитву діє: «О господи милосердий, Що я заподіяв Оцим людям? твоїм людям! За що мене судять! За що мене розпинають? Люди! добрі люди! Молітеся!.. неповинні - І з вами те буде! Молітеся! люті звірі Прийшли в овніх шкурах І пазурі розпустили… Ні гори, ні мури Не сховають. Розіллється Червонеє море Крові! крові з дітей ваших. О горе! о горе! Онде вони! в ясних ризах. Їх лютії очі… Уже крові…» - Пали! пали!..» «Крові! крові хочуть! Крові вашої!..» - і димом Праведного вкрило. «Молітеся! молітеся! Господи, помилуй, Прости ти їм, бо не знають!..» Та й не чути стало! Мов собаки, коло огню Кругом ченці стали - Боялися, щоб не виліз Гадиною з жару Та не повис на короні Або на тіарі.

Погас огонь, дунув вітер І попіл розвіяв. І бачили на тіарі Червоного змія Прості люде. Пішли ченці Й T e d e u m співали, Розійшлися по трапезах І трапезували І день і ніч, аж попухли. Малою сім'єю Зійшлись чехи, взяли землі З-під костра і з нею Пішли в Прагу. Отак Гуса Ченці осудили, Запалили… та божого Слова не спалили, Не вгадали, що вилетить Орел із-за хмари Замість гуся і розклює Високу тіару. Байдуже їм, розлетілись, Мов тії ворони, З кровавого того свята. Ченці і барони Розвернулись у будинках І гадки не мають - Бенкетують та інколи T e d e u m співають. Все зробили… Постривайте! Он над головою Старий Жижка з Таборова Махнув булавою.

10 октября 1845, с. Марьинское

Невольник

Поема

Посвященіє

Думи мої молодії - Понурії діти, І ви мене покинули!.. Пустку натопити Нема кому… Остався я, Та не сиротою, А з тобою, молодою, Раю мій, покою, Моя зоре досвітняя, Єдиная думо Пречистая!.. Ти витаєш… Як у того Нуми Тая німфа Егерія,- Так ти, моя зоре, Просіяєш надо мною, Ніби заговориш, Усміхнешся… Дивлюся я - Нічого не бачу… Прокинуся… серце плаче - І очі заплачуть. Спасибі, зіронько!.. Минає Неясний день мій; вже смеркає; Над головою вже несе Свою неклепаную косу Косар непевний… Мовчки скосить, А там - і слід мій занесе Холодний вітер… Все минає!.. Згадаєш, може, молодая, Вилиту сльозами Мою думу і тихими, Тихими речами Проговориш: «Я любила Його на сім світі Й на тім світі любитиму…» О мій тихий світе, Моя зоре вечірняя! Я буду витати Коло тебе і за тебе Господа благати!

Той блукає за морями, Світ переходжає, Долі-доленьки шукає - Немає, немає… Мов умерла; а той рветься З усієї сили За долею… от-от догнав І - бебех в могилу! А в іншого сіромахи Ні хати, ні поля, Тільки торба, а з торбини Виглядає доля, Мов дитинка; а він її Лає, проклинає І за чвертку закладає - Ні, не покидає! Як реп'ях той, учепиться За латані поли Та й збирає колосочки На чужому полі, А там - снопи, а там - скирти, А там - у палатах Сидить собі сіромаха, Мов у своїй хаті. Такая-то доля тая, Хоч і не шукайте: Кого схоче - сама найде, У колисці найде.

Ще на Україні веселі І вольнії пишались села Тойді, як праведно жили Старий козак і діток двоє… Ще за гетьманщини старої Давно се діялось колись. Так, коло полудня, в неділю, Та на зелених ще й святках, Під хатою в сорочці білій Сидів, з бандурою в руках, Старий козак. «І так і сяк! (Старий міркує, розмовляє). І треба б,- каже,- й трохи шкода. А треба буде: два-три года Нехай по світу погуляє Та сам своєї пошукає, Як я шукав колись… Ярино! А де Степан?» -