Урсула К. Ле Гуїн - Останній берег

вітрило. Крізь легку хмарну завісу немилосердно припікало сонце, а зелені вершини, здавалося, розпливалися і пульсували в цьому мареві. Яструб простягнувся на дні човна і головою сперся на лавку біля румпеля. Він лежав нерухомо, напівприкривши очі й вуста. Аренові боляче було бачити обличчя Яструба, і він став дивитися поверх корми. Пекуче марево дрижало над водою. На небо неначе накинули покривало з дуже тонкого павутиння. Руки юнака тремтіли від утоми, але він гріб не здаючись.

— У який бік ти гребеш? — хрипко запитав Яструб, ледь підвівшись.

Арен обернувся і побачив напівкруглу гавань, котра знову обступила їх своїми зеленими рукавами, білу смужку пляжу попереду та гори, що нависали над ними. Сам того не помітивши, він зробив коло.

— Я більше не годен гребти, — сказав юнак і, забравши весла, приліг на носі човна. Йому все здавалося, що Сеплі, як і раніше сидить у нього за спиною, там, де щогла. Вони чимало днів провели разом, і його смерть була настільки несподіваною і безглуздою, що просто не вкладалася в голові. Арен досі не міг отямитися від утрати.

Човен погойдувався на хвилях, вітрило безсило звисало з поперечини. Приплив, котрий почав заповнювати бухту, розвернув "Світозора" боком проти течії і помалу захоплював його дедалі глибше та глибше, скеровуючи човна до білої смужки далекого берега.

— "Світозоре", — неголосно гукнув маг і додав ще пару слів Істинною Мовою. Човен ледь гойднувся, розвернувся проти течії і заковзав сяючим морем подалі від обіймів бухти.

Та не пройшло й години, як човен поволеньки почав втрачати швидкість, аж поки вітрило знову не обвисло. Арен озирнувся назад і побачив, що маг лежить у тій самій позі, тільки голова його трохи закинулася назад, а очі були заплющені.

Увесь цей час в Аренові зростав невимовний, задушливий страх. Він неначе сповив юнакове тіло міцними путами, сковуючи всі рухи, а мозок затягнув запоною. Аренові не вистачало мужності протистояти йому, і він відчував тільки глухе неприйняття долі, котра чекала на нього.

Він не повинен був підпускати човна так близько до скелястих берегів, де непривітні мешканці нападають на чужоземців. Проте зараз це його аніскільки не турбувало. Ну що міг зробити юнак? Повернути човна назад на Роук? Так, він загубився, заблукав і втратив свій шлях у цих Широтах, яким не було кінця-краю. Багатоденного плавання самотужки до якого-небудь острова, де мешканці приязніше ставляться до чужинців, Арен не переніс би. Він зміг би плисти тільки під проводом мага, але той лежав хворий і безпорадний. Його поранення було таке саме раптове і безглузде, як і смерть Сеплі. Обличчя мага змарніло та пожовкло. Як знати, може він помирає?! Арен розумів, що мусить спорудити над ним навіс, аби захистити Яструба від палючих променів сонця, і напоїти мага. Якщо людина втратила багато крові, їй необхідно вдосталь пити. Але в них залишилося зовсім небагато прісної води, барильце майже спорожніло. Що це означало? Хоч так, хоч сяк, а нічого доброго. Удача відвернулася від них.

Збігали години, немилосердно пекло сонце. Арен нерухомо сидів в оточенні сіруватого марева.

Аж врешті-решт його обличчя стало обвівати прохолодою. Юнак підвів голову. На землю опустився вечір: сонце закотилося за обрій, і на заході догоряла сутінкова смужка. Під подувами легенького вітерцю "Світозор" неквапно линув на схід, огинаючи круті і лісисті береги Обехолу.

Арен подбав про свого супутника, котрий лежав на кормі: поклав на солом'яний матрац під навісом, напоїв його. І те, і друге він робив поспіхом, намагаючись не дивитися на пов'язку, яку вже не завадило б і поміняти, бо кров з рани сочилася не перестаючи. Яструб так знеміг, що не міг і слова вимовити. Навіть жадібно припавши до води, він не розплющував очей, а вгамувавши свою спрагу, знову провалився в сон, який аж ніяк не полегшував його страждань. Яструб лежав нерухомо, і коли у пітьмі вітер стих, то його не змінив чар-вітер, і човен знову загойдався на легкій, слабенькій хвилі, нікуди не рухаючись. Тільки гори тепер, здіймаючись праворуч, чорними грудами малювалися проти всіяного зірками неба, і Арен надовго прикипів до них своїм поглядом. Їхні обриси здавалися йому знайомими, начебто він уже колись їх бачив, неначе знав їх усе своє життя.

Коли він умостився спати, то ліг обличчям на південь, і там, високо у небі, піднявшись понад морською порожнечею, сяяла зірка Гобардон. Нижче неї виднілися ще дві зірки, які утворювали з нею трикутник, а під ними вишикувалися у пряму лінію ще три зірки, утворюючи ще більший трикутник. Потім, з плином ночі, зійшли ще дві зірки, велично випливаючи з чорно-сріблястої рідкої гладіні. Вони були жовті, як і Гобардон, але слабші за неї, й утворювали лінію, яка відходила від правого кута великого трикутника й опускалася ліворуч. Одне слово, уже зійшло вісім із дев'яти зірок, котрі, як було прийнято вважати, утворювали людську постать, або ґардійську руну "Аґнен". Аренове око не могло вловити в цьому малюнку і натяку на силует людини, може, цей малюнок був надто перекошений для цього, як це часто буває із сузір'ями. Проте руну було видно неозброєним оком, не вистачало тільки завершального штриха при самісінькій основі, який би завершив зображення. Ще не зійшла остання зірка.

Отак, споглядаючи руну, Арен нарешті заснув.

Коли він прокинувся на світанку, "Світозор" віднесло ще далі від Обехолу. І береги острова, і все, що було на ньому, крім гірських вершин, — усе сховалося в тумані, який трохи рідшав над фіолетовою гладінню південного моря, затьмарюючи останні зірки.

Арен глянув на свого супутника. Яструб дихав нерівно, неначе біль пробивався крізь шкаралупу сну, але не пробивав її. У холодному світлі, де не було тіней, магове обличчя вкрилося зморшками і змарніло. Арен дивився й бачив перед собою чоловіка, в якому не залишилося більше ані влади, ані сили, ані здоров'я, ані навіть молодості — геть нічого. Він не порятував Сеплі, не відвернув спис, який летів у нього. Яструб втягнув усіх у халепу і не зміг уберегти від неї. Сеплі вже мертвий, він сам теж помирає, та й Арен помре. І все через цього чоловіка, і все — намарно, нізащо.

Отак юнак дивився на нього очима, повними розпачу, і нічого не бачив.

В Ареновому серці не знайшлося місця спогадам про фонтан під розлогим горобиновим деревом, про біле магічне світло в тумані на невільничому кораблі, про занедбаний сад дому фарбарів. Не потривожили його ані гордість, ані впертість. Арен спостерігав, як