Агата Крісті - Таємниця індіанського острова

дівчина, Ломбард, Армстронг і він. Скоро, дуже скоро буде вбито ще когось… Тільки кого? В усякому разі, не його, Уїльямса Генрі Блора. Він потурбується про себе…

(Але пістолет… Де пістолет? Ось що позбавляє його спокою!)

Блор не лягав у ліжко, заглиблений у думки про пістолет. Брови в нього насупилися, навколо маленьких очиць з'явилися зморшки… У тиші чути було, як годинник унизу вибив північ. Блор дещо заспокоївся і навіть випростався у діжку. Щоправда, не роздягаючись.

Він аналізував усі події, що відбулися з часу висадки на острів, з такою ж ретельністю, з якою завше писав донесення, перебуваючи у Скотленд-Ярді. Адже ретельність рано чи пізно винагороджується.

Свічка догоряла. Відшукавши сірники, Блор загасив її. У темряві його чомусь пойняв жах. Мозок заполонили, борючись один з одним, різні страхітливі образи: суддя в парику з сірої шерсті, нерухоме мертве обличчя місіс Роджерс, викривлене багряне обличчя Ентоні Марстона… І далі ще одне обличчя — бліде, в окулярах, з вусиками солом'яного кольору. Колись він бачив цю людину… але коли? Ні, не тут, не на Індіанському острові. Бачив давно. Але дивно, аж ніяк не може згадати ім'я цієї людини з потворною, скривленою в гримасі мармизою.

І раптом його осінило. Ну звичайно ж, це Ландор! Як же міг забути його? Адже тільки вчора він даремно намагався відновити його обличчя в своїй уяві. Тепер же бачив Ландора так виразно, неначе тільки напередодні зустрічався з ним…

У Ландора була дружина — худа як тріска, зі стурбованим писком. У них і дочка була, дівчинка років чотирнадцяти. І вперше Блор замислився над тим, що сталося з Ландоровою родиною…

(Та де ж усе-таки пістолет? Хто ним володіє тепер? Те значно важливіше…) Чим більше думав про це, тим менше розумів… Взагалі він не міг збагнути всю цю історію з пістолетом… Але ж хтось у будинку володіє ним… Годинник унизу пробив першу годину. Це урвало хід його думок. Нараз Блор різко підвівся и сів на своєму ложі — його досвідчене вухо вловило ледь чутний звук за дверима. Хтось тихо ходив у темноті. Його чоло вкрилося потом.

Хто так безшумно, потайки блукає коридором? У всякому разі, оцей хтось має недобрі наміри, в цьому Блор міг заприсягнутися!

Незважаючи на свою огрядність, Блор двома стрибками, безшумно підскочив до дверей, притиснув вухо до щілини й уважно прислухався. Звук не повторився. Проте Блор був упевнений, що не помилився: адже він виразно чув за дверима кроки. Його обдало морозом. Він знову відчув острах: ніч, а за дверима хтось потайки крокує…

Знову припав вухом до дверей, та дарма — більше звуків не чути.

Тепер Блора опанувала нова спокуса. Закортіло зараз же, не вагаючись, вийти з кімнати і все перевірити. Коли 6 хоч одним оком побачити, хто там блукає під покровом ночі?! Коли б! Та відчиняти двері зараз… для цього треба бути принаймні ідіотом. Цілком імовірно, що саме цього і чекає від нього отой, за дверима. Може, він навмисно зробив так, щоб Блор почув його, розраховуючи в такий спосіб виманити його з кімнати.

Блор стояв нерухомо, мов прикипілий, уважно прислухався. Вчувалися найрізноманітніші звуки — шарудіння, хрускотіння, таємниче шепотіння, та, його професійно розвинуте чуття підказувало: усе це — не більше, як гра його збудженої уяви. Та раптом він почув щось реальне, що вже не було грозою уяви. Стишені, обережні, котячі кроки, які проте могла вільно почути людина, котра так напружено прислуховувалася, як це робив Блор. Кроки, не кваплячись, прослідували коридором і проминули Блорову кімнату без найменшого вагання, не спиняючись ані на мить.

Блор блискавично зміркував: Ломбардова кімната, як і кімната Армстронга, розташовані далі від сходів, аніж його кімната. Кроки, що їх він чув, без сумніву, прямували до сходів. Необхідно будь-що побачити, хто це був! Куди пішла ця людина? Блор мав рішучий характер: коли вже він надумав діяти, то діяв без вагань, блискавично, що разюче контрастувало з його виглядом загайної, важкої на підйом людини. Він навшпиньки підбіг до ліжка, поклав у кишеню сірники, витягнув із розетки шнур настільної лампи, що стояла в головах, і обмотав цей шнур навколо лампи. Лампа була з хромованої сталі і мала масивну ебонітову підставку — таке знаряддя може стати в пригоді.

Блор тихо перебіг кімнату, витягнув стільця з дверної ручки й, обережно відчинивши двері, вийшов у коридор. Знизу, з холу, долинав якийсь неясний звук, У самих шкарпетках він підійшов до сходів. І зразу ж зрозумів, чому так виразно чув усі ці звуки: вітер ущух, і небо, либонь, проясніло. Крізь вікно першого поверху пробивалося місячне сяйво, освітлюючи хол. Блорові здалося, що він на якусь мить побачив силует людини, котра виходила з будинку.

Він кинувся по сходах у погоню, та схаменувся. Хай йому біс, знову ледве не пошився в дурні! Адже це, напевно, була пастка, розрахована на те, щоб виманити його з будинку!

Але хто справді постригся в дурні, так це отой невідомий чолов'яга — він припустився того, що сам потрапив у пастку й тепер попаде в Блорові лабети. Адже з трьох жилих кімнат верхнього поверху одна має бути зараз порожня. Єдине, що треба було зробити, це встановити, яка саме з трьох! Блор похапцем повернувся в коридор. Спочатку підійшов до дверей доктора Армстронга. Постукав — жодного відгуку. Зачекавши хвилинку, підійшов до кімнати Філіпа Ломбарда. Тут довго чекати на відповідь не довелося:

— Хто такий?

— Це Блор. Мені здається, Армстронга немає на місці.

— Стривайте хвилинку.

Він наблизився до крайньої кімнати і постукав у двері:

— Міс Клейторн, міс Клейторн!

— Хто це? Що трапилося? — перелякано відгукнулася Віра.

— Не хвилюйтеся, міс Клейторн. Зачекайте хвилиночку, я зараз повернуся.

Він знову підбіг до Ломбардової кімнати і штовхнув двері. Вони розчинилися. Ломбард стояв посеред кімнати, у лівій руці в нього свічка, а праву тримав у кишені піжамної куртки.

— Що означає весь цей розгардіяш? — різко спитав Ломбард.

Блор квапливо все пояснив. Очі в Ломбарда заблискотіли.

— Тож це Армстронг, га? Ось він хто, жаданий наш!

Він не затримуючись попрямував до Армстронгової кімнати, пояснивши на ходу:

— Шкодую, Блоре, але я не з тих, хто бере все на віру.

Він кілька разів уривисто постукав у двері й покликав:

— Армстронг, Армстронг!

Відповіді не було. Ломбард, ставши навколішки, припав очима до замкової щілини. Потім обережно встромив туди мізинця й мовив:

— Зсередини ключа нема.

— Звичайно, — ствердив Блор. — Це означає, що він замкнув двері ззовні, а ключа взяв із собою.