Ірен Віталіївна Роздобудько - Мерці

— Що це?

— Читай. Мені зараз важко сказати більше. Але ти усе зрозумієш.

«Слідчому карного розшуку… району… відділення… майору Чепурному… — читав Стас, — заява…» Що далі він читав, то фантасмагоричнішими здавалися йому події з того часу, як він познайомився з Рибкою. У заяві викладалася історія вбивства якоїсь старої із незвичайним іменем — Алоїза.

— Ти що, пишеш детективні романи? — відірвався він від аркушів на середині.

— Я здаюся тобі ідіоткою? — суворо запитала вона.

— Вибач, але все це доволі дивно, — він знову занурився в читання.

«Прошу зняти звинувачення з моєї матері, — писала Віра, — й порушити нову справу у зв’язку із вбивствами співробітників відділу західної культури інформаційної аґенції…»

— Невже це все — правда? — запитав Стас.

— Це, нарешті, правда, — втомлено посміхнулася вона. — До речі, ти знову врятував мене. Що ти за це хочеш?

Він наблизився й ніжно відкинув рудувате пасмо волосся з її чола.

— А ти справді золота Рибка, вірніше — руда… Я хочу, аби ти зараз хоч трохи поспала.

Вона якось дивно подивилася на нього.

— Скажи мені ось що… — вона зніяковіла. — Тоді… уночі, коли… Словом, я нічого не пам’ятаю…

Він засміявся й поправив їй подушку.

— Не хвилюйся. Я не ґвалтівник. Хоча зараз дуже шкодую, що не скористався такою нагодою! Ти так миттєво і солодко заснула. . Щоправда, черевики я з тебе усе ж таки зняв. . Ти заспокоїлося, мале?

— Знаєш… - замислено промовила вона. — У мене в дитинстві була подруга. Я її звала Саламандрою.

Вона була гнучка й мінлива, як море. Тільки вона називала мене так, як ти, — мале. «Мадемуазель Мале…» Уперше, коли я це почула від тебе, — ледь не збожеволіла. Вона любила мене. Скажи так ще, будь ласка…

— Я люблю тебе, мале… - це останнє, що він зміг вимовити свідомо…

День шістнадцятий

Віра сиділа у вже знайомому їй кабінеті за номером 316 та чекала, поки майор Чепурний закінчить читати її заяву. Над його головою вже не висіла потворна картина із прикордонниками. Віра напружено спостерігала за реакцією слідчого, але його обличчя ніби закам’яніло. Нарешті він відірвався від паперу й уважно подивився їй у вічі.

— Що ж, ваша заява дуже вчасна. Мені не вистачало саме цих деталей.

— Як це розуміти? — здивувалася Віра.

— А так, що я ледь не вилетів з роботи, розкручуючи цю справу, — ваше високоповажне керівництво вимагало негайно її припинити. Ваша начальниця мала вельми впливових захисників. Але я усе ж таки дещо «накопав». Гадаю, сьогодні завтра все буде закінчено. Отже, не хвилюйтеся, якщо знадобиться, ми вас викличемо як свідка.

— Це — все? — розчаровано промовила Віра. — Хіба не можна усе закінчити сьогодні, адже вони можуть втекти…

— Це вже не ваші турботи. Усе від сьогоднішнього ранку — під суворим контролем… Більше нічого не можу вам сказати. Ще раз дякую. І — до зустрічі.

Коли Віра вже стояла на порозі, обличчя Чепурного подобрішало, він посміхнувся:

— А ви, мабуть, гадали, що у міліції працюють самі ідіоти? Нічого не розповіли мені одразу. А можна було б уникнути більшости з цих неприємностей…

— До вчорашньої ночі я ні в чому не могла бути впевненою. Я нічого не пам’ятала… — сказала Віра.

— Дивно, а я гадав, що так буває лише в серіалах…

— До побачення! — сказала Віра. — До речі, ви стежили за мною — чи зустріч на ринку була випадковою?

— «Стежили» — це дуже серйозно сказано! Я ненавиджу стежити й нишпорити, я просто спостерігаю…

— А чому ж ви припинили своє спостерігання за мною?

— Це важко пояснити, — Чепурний почухав потилицю й зробив величезний ковток гарячого чаю зі свого улюбленого кухля. — Я дивився вам услід і раптом відчув — «холодно!» Як у дитячій грі…

Віра вийшла на повітря. Невмолиме колесо поволі припиняло свій рух. Вона вперше відчула себе майже щасливою. На лаві під розлогим каштаном на неї чекав Стас.

ЧЕТВЕРТИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Я зрозуміла, що починаю програвати. Я завжди програвала їм — хитрішим, гнучкішим, розумнішим. Я заздрила їм. Я намагалася нічим від них не відрізнятись. Я ненавиділа їх. Кілька років тому я винайняла цю затишну квартиру на околиці міста і мріяла якнайшвидше втілити свою ненависть у рішучі дії.

І тепер, коли ніби все вдалося, сиділа біля порожньої могили холодильника і не могла второпати, як це могло статися. Вона ж була мертва, без жодних ознак життя… Невже отрута не подіяла, а лише спаралізувала?

Три дні тому, коли нас лишилось тільки двоє, я заманила її сюди випити й перепочити. Я була впевнена, що це її останні хвилини. Але вона виборсалася.

Вийшла сухою з води, як завжди. І що буде тепер? Її не можна лишати живою. А що ж робити?

Я намагалася спокійно зібратися з думками. Я не люблю програвати. Усе належить лише мені. Я запалила й заспокоїлась.

Згадала, як першою збунтувалася дурненька Аліна, почала вимагати свою частку. З цього стало зрозумілим, що діаманти не в неї. Ми обережно вивели її з гри — вона вже ставала небезпечною.

Ми ледь животи не надірвали, коли ця дурепа увійшла в темний кабінет і, як це завжди з нею бувало, схлипнула від жаху. Ще б пак! Світла ми не вмикали, а вона дуже боїться темряви. Лілі навпаки — любить створювати жахливі ситуації. Це у неї в крові. То вона, розумниця, запропонувала зробити ЦЕ саме в редакції — нехай, мовляв, подивляться всі на гарненьке видовище. Адже панянки почали вести свою гру. Але це вже не дурне дитинство, коли одне яблуко або «порнушку» ділять порівну. Як лагідно умовляла Лілі написати ту заяву — «за власним бажанням»!

«Дівчинко, ти втомилася… Тобі треба розслабитися, відпочити…» Ха! «Буде тобі твоя частка!..» Відверто кажучи, я відчула, що ми знову — діти. Ситуація повторювалася: хтось сидить за столом і щось пише під диктовку нашого ватажка, я — за спиною, дивлюся на її ніжну потилицю… І… Остання крапка в заяві справді стала останньою. Як то кажуть, кесареві кесареве — собаці собаче! Вона гадала, що може нас шантажувати! А дзуськи!

Славку мені було трохи шкода. Я по своєму любила її. Бідолашна наша наркоманка не знала, що в ампулі — отрута, хотіла впіймати кайф. От і впіймала… Їй одразу стало добре. Славці усе було байдуже, вона теж нічого не знала. Але, якщо б її притисли та посадовили на «голодний пайок», вона б і матір рідну продала за одну ампулу… Лишати її не було жодної