Болеслав Прус - Фараон

устав і відійшов, похмурий, а дітвора Ізраїлю, як зграйка птахів, накинулась на працю єгипетського селянина, який високо над їхніми головами мугикав пісеньку, не думаючи ні про свої кості, ні про те, що збирає не для себе.

Незрозуміла хвороба Сари, часті її сльози, змарніле обличчя і найбільше євреї, які, вже не криючись, дедалі сміливіше хазяйнували в маєтку, остаточно отруїли царевичу життя в цьому чудовому куточку. Він уже не плавав човном, не полював, не спостерігав, як збирають фініки, а похмурий блукав по саду або з тераси дивився на царський палац.

Непроханий, він ніколи б не повернувся туди, але вже почав думати про переїзд до свого маєтку в Нижньому Єгипті, недалеко від моря.

В такому настрої застав його Тутмос, який одного погожого ранку парадним двірським човном приплив до наступника трону з листом від фараона.

Його святість повертався з Фів і забажав, щоб наступник трону виїхав зустрічати його.

Царевич тремтів, бліднув і червонів, читаючи ласкавий лист свого батька й володаря. Він так розхвилювався, що навіть не помітив нової величезної перуки Тутмоса, від якої віяло аж, п’ятнадцятьма різними пахощами, не звернув уваги на його туніку й плащ, прозоріший за серпанок туману, та сандалі, оздоблені золотом і бісером.

Нарешті царевич заспокоївся і, не дивлячись на Тутмоса, спитав:

— Чому ж ти так довго не приїздив до мене? Тебе злякало те, що я попав у неласку?..

— О боги! — заволав чепурун. — Коли ж це ти був у неласці і в кого? Кожен гонець його святості запитував про тебе, а найясніша цариця Нікотріс і його достойність Гергор кілька разів підпливали до твого маєтку, сподіваючись, що ти зробиш їм назустріч хоч сто кроків, коли вони зробили кілька тисяч… Про військо я вже й не кажу. Воїни твоїх полків мовчать під час муштри, як пальми, і не виходять з казарм, а хоробрий Патрокл з горя цілими днями п’є й лається…

Отже, царевич не був у неласці, а як і був, то тепер усе минуло!.. Ця думка вплинула на Рамзеса, мов келих доброго вина. Він миттю викупався й намастив себе пахощами, одягнув нову білизну, новий плащ, шолом з перами й пішов до Сари, що лежала, бліда, під доглядом Тафет.

Сара аж скрикнула, побачивши царевича в цьому вбранні. Вона сіла на ложі і, обхопивши його за шию, прошепотіла:

— Ти від’їжджаєш, пане мій?.. І вже не повернешся!

— Чому? — здивувався царевич. — Адже я не раз від’їздив і повертався.

— Я пам’ятаю, ти був так само вбраний там… у нашій долині… — мовила Сара. — О, де ті дні?.. Вони так швидко спливли й так давно минули.

— Але ж я повернуся й привезу тобі найкращого лікаря.

— Нащо? — перебила Тафет. — Вона зовсім здорова, моя пава… їй тільки треба відпочити. А ці єгипетські лікарі доведуть її до справжньої хвороби!

Царевич навіть не глянув на балакучу жінку.

— Це був мій найщасливіший місяць з тобою, — мовила Сара, пригортаючись до Рамзеса, — але він не приніс мені щастя.

На царському човні озвалася сурма, повторюючи сигнал, поданий вище на річці. Сара здригнулася.

— Ти чуєш, пане мій, ці страшні звуки?.. О, ти чуєш їх, і посміхаєшся, і — горе мені!.. — вириваєшся з моїх обіймів!.. Коли кличуть сурми, ніщо тебе не затримає, а твоя невільниця й поготів.

— А ти хотіла б, щоб я завжди слухав кудкудакання курей у твоєму маєтку? — роздратовано перебив царевич. — Будь здорова і весело чекай на мене…

Сара випустила його з обіймів і глянула так жалісно, що царевич злагіднів і погладив її.

— Заспокойся… — сказав він. — Ти боїшся звуку наших сурем… А хіба вони тобі лихе віщували?..

— Пане мій, — озвалася Сара. — Я знаю, вони тебе там затримають… Зроби ж мені останню ласку. Я дам тобі… — мовила вона ридаючи, — дам тобі клітку з голубами… Вони тут народилися й виросли… І от… як згадаєш колись свою служницю, відчини клітку й випусти одного голуба… Він принесе мені звістку від тебе, а я… поцілую його, пригорну до себе, як… як… Ну, іди вже!

Царевич обняв її і попрямував до човна, доручивши своєму негрові, щоб той узяв Сариних голубів і наздогнав його легким човном.

Коли Рамзес з’явився на березі, заторохтіли барабани, запищали дудки, а веслярі зустріли його голосними вигуками.

Опинившись між воїнами, царевич глибоко зітхнув і простяг руки, мов звільняючись від пут.

— Ну, — сказав він Тутмосу, — надокучили мені вже і жінки, і євреї… О Осірісе! Краще накажи пекти мене на повільному вогні, але не оселяй удруге в цьому маєтку.

— Так, — підтвердив Тутмос, — кохання — як мед: його зі смаком можна куштувати, але не можна купатися в ньому… Брр, аж мурашки по тілу бігають, як подумаю, що ти майже два місяці провів, живлячись поцілунками ввечері, фініками зранку й ослячим молоком опівдні.

— Сара дуже хороша дівчина, — перебив царевич.

— Я кажу не про неї, а про її родичів, що обсіли маєток, мов папірус болото. Он бачиш, вони ще дивляться тобі вслід, а може, навіть посилають тобі привітання, — торохтів підлесник.

Царевичздосадою одвернувся, а Тутмос весело підморгнув офіцерам, ніби даючи зрозуміти, що Рамзес не скоро залишить їхнє товариство.

Чим далі посувалися вони річкою вгору, тим густіші були юрби людей на обох берегах Нілу, тим більше човнів снувало на воді і пливло квітів, вінків та букетів, що їх люди кидали під човен фараона.

За милю від Мемфіса стояв величезний натовп з корогвами, статуями богів та музичними інструментами і чувся гомін, схожий на рев бурі.

— Ось і його святість фараон! — радісно вигукнув Тутмос.

Перед очима всіх, хто був на березі, постало неповторне видовище. Серединою широкого закруту плив величезний корабель фараона з вигнутим, як лебедина шия, носом. З правого і з лівого боку, ніби два величезних крила, пливли незліченні човни підданих, а ззаду, мов барвисте опахало, розсипався почет володаря Єгипту.

Всі кричали, співали, плескали в долоні або кидали квіти до ніг володареві, якого ніхто навіть не бачив. Досить було, що над золоченим наметом, оздобленим страусовими перами, маяла червоно-блакитна корогва — ознака присутності фараона.

Люди в човнах були мов п’яні, люди на березі — мов шалені. Щохвилини якийсь човен штовхав або перевертав іншого і хтось падав у воду, звідки, на щастя, повтікали крокодили, сполохані незвичайним галасом. На берегах зчинилася штовханина. Ніхто не зважав ні на сусіду, ні на батька, ні на дитину, кожен кричав, втупившись безтямними очима в золочений ніс човна та в царський намет. Навіть ті, кому очманілий