Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Думала про нього багато і довго. Була переконана, що врятувала життя підпільникові, а не кому іншому. Не припускала думки, що рана не була смертельна і незнайомий без її допомоги не помер би, а — що найбільше — не вскочив до рук поліції.

Якщо він порядна людина, — міркувала, — то рано чи пізно відшукає її, щоб подякувати за врятоване життя.

Та незнайомий або не був порядною людиною, або виїхав з Варшави, бо більше не показувався на вулиці св. Мартіна.

Зустрілася Рита з Каминецьким через два роки випадково у Львові, куди приїхала до тітки, щоб разом з нею податися на всесвітню виставку у Париж. Не вона його, а він її впізнав перший. Наче виріс чи змужнів. У всякому разі, видався до тієї міри вродливим, що аж ніяково відчула себе в його присутності. Коли ж переконалася в тому, що він (який абсурд!) не здає собі справи з чару своєї особи стала вільною з ним і страшенно була рада цій зустрічі. Каминецький відразу заявив, що не зв'язаний часом, вільний, наче горобець у житі, а від'їзд у Францію затягувався через недокінчений гардероб тітки.

Почуття такту, чи, може, вірніше, повага, з якою ставилася вона до життя людей з підпілля, підказали їй не розпитувати Бориса, коли виїхав з Варшави і як довго перебуває у Львові.

Гуляли по околицях Львова, яких досі зовсім не знала. Для забави розшифровували назви окраїн міста, як Чортова Скеля, Левандівка, Личаківське і т. п. Розуміється, більш, ніж природа і пам'ятники архітектури, цікавили Риту розмови з знайомим-незнайомим. Дотепер знала лише його ім'я, яке подобалося їй саме тим, що його майже не зустрічала серед поляків. Борис мав тонке відчуття гумору, що дозволяло йому говорити Риті багато приємних небилиць, які були тим сприйнятнішими, що, подані в напівжартівливій формі, не зобов'язували до нічого ні одну, ні другу сторону.

Борис називав Риту своєю рятівницею, і це не було для неї неприємним. Повторяв це так часто і з таким гарячим придихом, що вона нарешті повірила йому.

Вийшло природно, коли звернувся до своєї рятівниці з проханням розповісти йому свою біографію. Але кожний порядний віруючий обов'язково повинен знати курікулум віте свого патрона в небі а чи… на землі.

Рита не змусила довго просити. Мала біографію, якої не було чого соромитись.

Походила з старого роду польських патріотів поміщиків.

Факт цей зробив на нього враження, але яке саме — Рита не могла відгадати.

— Серйозно? — перепитав Борис, ніби бажаючи підтвердження.

Подивилася на нього дурним поглядом:

— Чому ви гадаєте, що я можу принизити себе до того, щоб говорити неправду?

Перепросив з місця. Рита, рада своїй відповіді, вела далі:

— Дід по матері був учасником повстання в шістдесят третьому році. Це спричинилося до конфіскації великих родових маєтків на Волині і Поділлі.

В родині сприйняли цей факт з тією самою погордливою рівновагою духу, як сприймалася в ті часи польськими патріотами тюрма чи висилка до Сибіру. Зрештою і тюрма, і Сибір, і конфіскація майна були на той час наглядним доказом справжнього патріотизму. Люди, які не зазнавали ні морального, ні економічного утиску з боку царського уряду, підлягали негласному бойкоту і позбавлялись почесного звання синів батьківщини.

Патріотичні традиції в родині по батькові мали глибоке коріння. Двоюрідна батькова сестра, тітка Аделя з Мальчевських, вісімнадцятирічною молоденькою мужаткою[49] поїхала за висланим чоловіком в Сибір і за три роки згоріла там з ностальгії. Рідна батькова сестра, тітка Мариля, поїхала добровільно на Сибір слідом за каторжником нареченим. Цілих дев'ять літ жила нарізно від нього, чекаючи, поки нагодиться католицький ксьондз і обвінчає їх. На десятому році померла від родів.

Тітка — бабуня з боку матері, — гарненька Зося, про незвичайну красу якої в родині ходили легенди, начебто, за наказом підпільної польської організації, стала коханкою великого князя Костянтина, губернатора королівства Польського.

Говорилося в родині, що не один польський патріот завдячував їй волею, а то й життям, на жаль, вона сама не витримала нервово і покінчила самогубством.

Батько Рити служив у перших легіонах Йосифа Пілсудського. Вона пригадує собі ентузіазм, яким вітала столиця відродженої Польщі марш перших польських військових частин у Варшаву. Панночки з аристократичних родин кидалися на шию простим легіонерам. Старі патріоти, вусачі, понадягали конфедератки й плакали з радості, як малі діти, при зустрічі з жовнірами у польських мундирах. Хлопчаки, між ними і Ритин брат, повилазили на дахи кам'яниць, щоб звідтіль краще бачити, і кричали щодуху: «Нєх жиє!» Балкони, вікна будинків були так прикрашені килимами, народними прапорами, квітами, ба навіть іконами, що вся Маршалковська площа здавалася сценою велетенського концертного залу.

— Скільки років вам було тоді? — запитує Борис з легеньким натяком на недовір'я.

— Дванадцять, — додає для точності, — я з тисяча дев'ятсот шостого року.

Коли Рита пізніше згадувала цю розмову, приходили їй на думку слова одного італійського письменника, який казав, що «розповідати комусь свою біографію — то однаково, що показувати комусь свою білизну. Але й це не вірно, бо на показ маємо завжди чисту білизну».

Це правда. Розповідаючи, а може, чванячись патріотичними звитягами своїх близьких і дальших предків, Рита замовчала перед Борисом про свої прикрі розчарування через не зовсім етичні вчинки своїх родичів.

Чому? Адже відчувала, що ці розчарування могли лише піднести її в очах таких, як Борис. А може, власне, кривила душею, бо побоювалася, щоб не запідозрив, що вона рисується перед ним своїми поглядами.

Могла, наприклад, розповісти йому, як п'ятнадцятилітнім підлітком поїхала на літні канікули у родовий маєток Валевських на Мазовщині. Реставрація цього Мазовецького палацу тривала кілька років. В родині точилося стільки розмов навколо реставраційних робіт у Гайку Великім (рисунок для шпалер робив художник з відомим ім'ям, кольорове шкло привезено з Чехії), що Ритина уява намалювала собі відновлений палац на тлі такого ж оновленого села, бо інакше це було б не лише порушенням законів гармонії, але й отруювало б чисто моральну насолоду.

Відремонтований палац своєю вибагливою пишнотою (мраморні сходи, фонтан в бальній залі, зимовий сад) перевершив бліді фантазії дівчини, зате чвораки[50] і село, які хоч-не-хоч творили загальне тло для палацу, видалися Риті такими нужденними, що їй соромно стало за стрийка, який нічого не зробив, щоб полегшити життя селян.

З того, що Рита наслухалася за царської Росії на приватних напівлегальних уроках історії Польщі, начиталася в патріотичних, видаваних за кордоном читанках для польських дітей, що наслухалася з уст патріотично настроєних вуяшків і вуянок[51], уявляла собі польське