Дік Френсіс - Фаворит

— Не завадило б нам прилаштувати «двірники» до наших скакових окулярів, — кинув він жартома. — Добрячий буде грязевий душ! У таку кляту годину жоден гусак не зостанеться сухим.

— А як ти попарився в турецьких лазнях? — запитав я, посміхаючись.

— Тобі вже відомо?

— Всі тільки про це й говорять.

— Так йому й треба, дурневі, — лайнувся Сенді.

— А як ти довідався, де його шукати?

— Спитав у матусі… — Сенді раптом осікся, а очі його злякано забігали.

— Так, — мовив я. — То, виходить, це ти надсилав йому оті погрози щодо Болінгброка?

— Звідки тобі відомо?

— Ти любиш такі жарти й ненавидиш Джо… Першу цидулку йому підсунули до кишені в роздягальні Пламптона. Це міг зробити жокей або хтось із обслуги. Проте не букмекер, не тренер і навіть не власник коня. От я й подумав, що той, хто підклав, і той, хто платить йому за шахрайство, — зовсім різні люди. Останній не збирався мститися Джо. Я запитав себе, хто ж тоді хотів би вічно мучити Джо. I згадав про тебе. Ти знав, що він має програти. Коли Джо виграв, ти втратив силу грошей і вирішив будь-що помститися. Ти ходив за ним як тінь і насолоджувався отим його вічним страхом.

— Помста солодка й таке інше? Що ж, ти мене застукав. Але звідки тобі відомо все це?

— Переважно від Джо.

— Дурне базікало! Язик доведе його до біди.

— Мабуть, що так, — погодився я, згадавши п'яні балачки про навмисне «притримування» та конверти з грошима.

— Ти сказав йому, що я надсилав записки? — поспитав Сенді не без тривоги.

— Ні, це тільки погіршило б справу.

— Добре зробив…

— Ну, тоді скажи, звідки ти знав, що Болінгброк не повинен виграти?

Він широко посміхнувся, переступив з ноги на ногу, але змовчав.

— Кажи! — напирав я. — Може, це дасть мені якусь зачіпку щодо справи Білла Девідсона.

Він похитав головою.

— Це тобі не зарадить. Мені Джо розповів.

— Що?!

— Він поділився зі мною в роздягальні. Ти ж знаєш, який він хвалько. А я саме нагодився. До того ж він знає, що я теж іноді «притримував»…

— Що саме він тобі сказав?

— Закликав мене повчитися в нього, коли скакатиме на Болінгброці. Ну, мені, як то кажуть, пальця в рот не клади. Я знайшов охочого поставити на Лейка, що мав неодмінно виграти, коли Джо «придавить» Болінгброка. Але знаєш, що трапилось? Цей дурень не витримав і обігнав. Я ладен був власними руками задушити його. Адже п'ятдесят фунтів для мене чималі гроші…

— А чому ти ждав цілих десять днів, поки послав йому першу записку?

— Просто не здогадався, — щиро признався він. — Зате відомстив йому як слід, чи не так? У нього мало не відібрали права в Челтенхемі, після чого він напився до непритомності й три дні парився з переляку в турецьких лазнях, і все я влаштував! — Сенді аж сяяв. — Побачив би ти його там! Мокра смердюча ганчірка! Він рюмсав і благав мене врятувати його. Мене! Я мало не луснув зо сміху! От відомстив так відомстив!

— I через кодолу в Пламптоні теж ти його перекинув?

— Що ти! — обурився Сенді. — Це він тобі сказав? Кляте брехло! Він сам гепнувся, я бачив. Та пожди, я ще не так його залякаю… — Його руде волосся настовбурчилося, темні очі палали. — Гаразд… я ще не таке придумаю! Спішити нікуди. Він у мене поскаче! Але не думай, я з ним просто гратимусь… — I весело зареготав, потім докинув: — Коли вже ти такий Шерлок Холмс, то як з отією справою? Винюхав щось?..

— Та ні… хоч зараз знаю набагато більше, ніж на початку, й надії не втрачаю. А ти нічого не чув?

— Нічого… То не здаєшся?

— Ні.

— Що ж, зичу тобі успіху! — мовив він, посміхаючись. Служник погукав:

— Жокеї, виходьте! Наближався перший заїзд.

Сенді зодягнув шолом і затягнув шнурки. Потім вийняв штучні зуби — два середні різці верхньої щелепи, загорнув їх у хусточку й пхнув до кишені на вішалці. Він, як і більшість жокеїв, ніколи не виходив на скачку з ними, боячись загубити або проковтнути зопалу. Нагородив мене беззубою посмішкою, махнув рукою і вибіг під дощ.

Лило й тоді, коли я вийшов, щоб скакати на Паліндромі. Піт чекав мене в паддоку. Вода струмками стікала з крис його капелюха.

— Ну й клятий сьогодні день, — мовив він. — Одна втіха, що доведеться мокнути не мені, а тобі. Я вже напився води досхочу, поки скакав. Сподіваюсь, ти вмієш плавати?

— А що? — запитав я.

— Якщо вмієш, то зможеш тримати очі розплющеними під водою.

Я думав, він, як завжди, невдало жартує, але Піт був серйозний. Він показав на окуляри, що бовтались у мене на шиї.

— Вони тобі не потрібні. Одразу заляпає грязюкою.

— Тоді я їх опущу.

— Залиш краще тут — тільки заважатимуть.

Я зняв окуляри й, повертаючи голову, побачив знайомого типа по той бік огорожі. Людей було мало, і я добре роздивився. То був Берт, той, що прогулював коня поблизу фургона в Мейденхедському лісі. Один з водіїв «Марконі».

Він не дивився сюди, але мене з несподіванки ніби раптом ударило струмом. Що він тут робить? Невже пригнався сто сорок миль, аби помилуватися скачкою під дощем? Ой, ні!..

Я глянув на Паліндрома, що плентав по колу під вогкою попоною.

Ось фаворит!..

I я здригнувся.

Бо знав, що десь уже наблизився до негідника, який завинив у смерті Білла, хоч він і досі ще зоставався мені невідомим. Я вперто знехтував оті його «попередження», до того ж залишив аж надто помітний слід і міг із переслідувача сам стати жертвою. Я нутром відчував, що Берт у Брістолі не сам і що мені знову шлють пересторогу.

Але буває так, коли нехтуєш передчуттям, і саме ця хвилина настала. Паліндром — фаворит… Що чинили один раз — можуть повторити; і десь там, на залитій дощем скаковій доріжці, мене вже, мабуть, чекає дріт… Я був певен цього, що б там не говорив здоровий глузд.

Та вже пізно відмовлятися. Паліндром — фаворит, і на нього вже поставлено; він у чудовій формі — не кульгає, у нього не юшить з носа, ані найменшої причини, щоб останньої миті дискваліфікувати його. А коли б я раптом захворів і не міг на ньому змагатися, то мені швидко знайшли б заміну. До того ж я не хотів посилати когось іншого, щоб він налетів на дріт, припасений для мене.

Якщо ж без будь-яких пояснень зніму Паліндрома з забігу, то