Юрій Павлович Винничук - Діви ночі

— Нормально. Тут є кухня і ванна. В холодильнику продукти… Живу якось.

— Позавчора увечері Франьо приходив?

— Він тут сидів цілий вечір. Потім приїхали якісь двоє.

— Не чула розмови?

— Я не прислухалася.

— Ага, значить, тобі подобається там сидіти?

— Ти що, здурів? Випусти мене!

— Скажи, що ти чула?

— Окремі слова.

— Ну?

— Франьо спитав про якогось поляка… Вони сказали, що все в порядку.

— А про джинси мова була?

— Так… Хтось сказав, що вони в машині.

— Вони принесли їх сюди?

— Не знаю… Правда, не знаю…

— Слухай мене уважно… Франьо добряче підзалетів. Твої свідчення дуже важливі. Хочеш помститися Франьові?

— Ще й як!

— Пригадай ще щось із тієї розмови. Чи про Миколу згадували?

— Миколу… Не пам’ятаю. Про поляка говорили, що він втратив свідомість, коли його вдарили по голові… Сюди виходить вентиляційний отвір і можна чути, що говорять внизу. Але потім вони перейшли до іншої кімнати чи до кухні, і я вже нічого не чула.

— Маєш чудову нагоду відплатити Франьові. Повториш все це ще сьогодні.

— Кому?

— Міліції.

— Нізащо в світі. Франьо мене вб’є.

— Франьо твій загуде надовго.

— А як не загуде?

— Пограбування трьохсот пар джинсів і тілесні пошкодження міліціонерові — це не жарти.

— Я б дорого заплатила, щоб його за ґрати запакували.

Знизу долинув радісний вереск:

— Знайшов! Я знайшов! Ура-а!

Я збіг вниз і побачив дикий танець Муні.

— Джинси в підвалі в мішках! — тішився він. — Це я знайшов! Давай сотню!

— Спочатку покажи мені свою знахідку.

Джинси були зашиті в десять білих мішків, очевидно, по тридцять в кожному. Мішки лежали на дерев’яному настилі.

— Вони були привалені дошками, — пояснив Муня. — А я здогадався і розкидав.

— Моя школа! — з гордістю похвалив Ося.

Ми повернулись нагору і стали чекати Франя. Цигани вийняли з бару коньяк і частувалися. Я нервово походжав біля вікна, стежачи за вулицею. Я не міг дочекатися, коли ж нарешті появиться той курдупель, що так мене навколо пальця обвів. Та й не тільки мене, Миколу теж. Цікаво, яка в цьому всьому роль лейтенанта й Едика?

Минула година, коли до хвіртки нарешті підкотили «Жигулі», а з них вийшов Франьо в супроводі невідомого. Ося миттю розставив хлопців по місцях. Щойно господар зі своїм компаньйоном зайшли до кімнати, як цигани вискочили з засідки і хутенько обох скрутили. Все сталося так блискавично, що жоден із них не встиг навіть матюкнутися. Зате, коли опинилися зв'язані на підлозі, то душу відвели.

— Гарно ж ти розправився зі своїм дружком, — сказав я.

Але Франьо мовчав, тільки дивився на мене повним ненависті поглядом. Мовчав і тоді, коли цигани почали зносити мішки з джинсами.

— Так, ну я пішов телефонувати, — сповістив я і рушив до дверей.

І тільки тоді Франьо озвався:

— Ти що — збираєшся повісити на мене ці джинси?

— Ти їх сам собі повісив. Думаєш, викрутишся?

— Нічого з вашої затії не вийде. Хочете сухими вийти з води? Підкинути Франьові власну крадіж!

— Ах ти ж сука! — скипів Ося і вже хотів було заїхати йому в писок, та я стримав:

— Не дай Боже засвітити йому якогось синця! Він тільки того й чекає. Бачиш, як на арапа бере? Чекає, що торгуватися почнемо.

— Давай-давай, біжи телефонуй, — під’юджував Франьо. — Там на тебе вже діло заведене. Пристойна папочка. Навіть я такої не заслужив.

— Зате тепер ти заслужив не тільки папочку.

Я вийшов на вулицю до телефонного автомата і набрав номер. Трубку взяв Едик, але, на моє здивування, особливого захоплення в його голосі я не помітив. Проте приїхали вони за півгодини. І було їх тільки двоє — лейтенант і мій любий Едик. Це мене дещо збентежило — чому їх лише двоє? Але хто його зна, може, так і треба?

Едик обвів скептичним оком зв’язаних грабіжників, тоді перевів погляд на нас і похитав головою:

— Хе! О дають!

— Так, — сказав лейтенант. — Хто мені пояснить весь цей цирк?

— Тут жодного цирку нема, — чемно заперечив я. — Ми знайшли джинси в підвалі. Потім зробили засідку і ось результат.

— Ага, — погладив підборіддя лейтенант, — то ви ще й незаконно проникли на чужу житлоплощу?

— Вони ці джинси з собою привезли, — сказав Франьо. — Дочекалися нас, а тоді вам потелефонували. Знали, що роблять.

— Білий день надворі, — кивнув я на вулицю. — Якби ми вивантажили триста пар джинсів, нас би обов’язково хтось із сусідів побачив. Підіть опитайте їх і переконаєтеся, що до джинсів ми не маємо жодного стосунку.

— Справді? — засміявся Едик.

— Я одразу поставив діагноз: хитрий жук! — теж усміхнувся лейтенант.

— Це ж придумати таке!.. — хитав головою Едик. — Тільки тут маленька неув’язочка вийшла — на Миколу напали цигани.

— Вони ж були перевдягнені! — нагадав я.

— Я давно казав, — зітхнув лейтенант, — що ці зарубіжні детективні фільми приносять нам самі лише клопоти… А в нас тут ще й своя біда — польське телебачення. Надивиться чоловік різних гангстерів та й собі пробує таланту. А таланту нема. От яка штука. Нема таланту.

— То ви для свого дружка навіть джинси вирішили повернути? — спитав Едик циган і, не чекаючи відповіді, розреготався.

— Слухай, лейтенант, — твердо мовив Ося. — Мені ваші розклади до задньої кишені. Я хочу одного — аби до цього діла не пришивали циган. Ясно? Я цих джинсів в очі не бачив.

— Вішай, вішай клюски на вуха, — всміхнувся лейтенант. — Я вас, як облуплених, знаю… Едику, розв’яжи хлопців.

Сержант спритно поперетинав ножем зашморги. Аж тепер я собі усвідомив, у яку багнюку попав. Навіщо я ліз між ці жорна?

Цигани, на відміну від мене, поводилися спокійно, а Муня байдуже досліджував природні багатства свого замурзаного носа.

— Там нагорі є свідок! — не здавався я.

— Який ще свідок? — здивувався Едик.

— Дівчина, яку Франьо викрав із весілля.

— Ну й що вона там свідчить?

— Що чула, як позавчора привезли джинси сюди.

— О-о! Це дуже цікаво! — потер руки сержант. — Ану, Франю, приведи сюди цю дамочку.

— Зачекайте! — перебив я його. — Нехай він дасть ключа, а я приведу, бо він їй пригрозить, і вона буде боятися…

— Ну, я не кажу — кіно ноцне!? — підморгнув лейтенант. — Давай, Франю, веди її.

— Запросто! — зрадів такому довір’ю курдупель і за хвилину привів викрадену проститутку.

Як і слід було сподіватися, навіть ця моя остання надія з успіхом луснула. Повія усе заперечила. Вона й не розмовляла зі мною, нічого не чула й нічого не бачила. Франя тут кілька днів не було, а її саму викрали цигани, ці самі, що тут стоять, а Франьо її відбив. За це вона його