Елінор Портер - Полліанна

це й привело пастора до тихого лісу — він відчував потребу поміркувати й помолитися.

Під зеленим шатром із крон дерев преподобний Форд спробував обміркувати ситуацію з різних боків. Усе це й справді було надзвичайно критично, і треба було негайно щось робити. Розхитувалися підвалини церкви. Прихожан ставало дедалі менше, вони не приходили молитися, не відвідували чаювань у місіях, навіть на вечерях, які щонеділі організовували в місії, бувало дуже мало людей. Щоправда, у нього ще залишилося кілька вірних синів і дочок церкви, але й вони постійно почувалися незручно — за ними стежило багато очей, а язики продовжували плескати про все, що бачать.

І через усе це преподобний Пол Форд добре розумів, що і він як Божий посланець, і церква, і місто, та навіть християнство загалом — усі страждають, і страждатимуть ще більше, якщо цьому не запобігти… Так, треба було щось робити. Та що він міг удіяти?

Пастор витяг із кишені аркуші паперу, на яких він написав приблизний текст проповіді, що її зібрався прочитати під час недільної служби. Чоловік поглянув на написане і спохмурнів. Його губи склалися в сувору тонку лінію, і він почав поважно читати вголос рядки з Євангелія від Матвія:

— Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, не пускаєте!

Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете!

Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м'яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати.

Це була гірка проповідь. Під розкішними кронами дерев розкотисто лунав голос священика, і ефект був справді вражаючим. Здавалося, що навіть птахи і білки затихли, прислухаючись до кожного слова. Преподобний тим часом намагався уявити, чи вдасться йому так само переконливо прочитати цю проповідь перед прихожанами.

Чи зможе він це зробити? Чи насмілиться звернутися до них із такими словами, такими звинуваченнями? Це було жахливе звинувачення, хоч би що він говорив опісля того. Священик почав молитися. Він молився без упину, благаючи допомоги у пошуку правильного шляху. О, як це було важливо — ступити на правильну стежку в час цієї кризи! Але яка вона — правильна стежка? Де її шукати?

Преподобний згорнув аркуші і поклав до кишені. А потім важко зітхнув — майже простогнав — припав до дерева і в розпачі затулив обличчя руками.

Саме таким його знайшла Полліанна, яка поверталася додому від містера Пендлтона. Стривожено скрикнувши, вона швиденько підбігла до містера Форда.

— Містере Форд! Ви… ви ж не зламали ногу чи ще щось? — видихнула дівчинка.

Преподобний відвів руки від обличчя й поглянув на неї, намагаючись усміхнутися.

— Ні, дорогенька, зовсім ні. Це я просто відпочиваю.

— О, — полегшено зітхнула Полліанна, відступивши назад, — тоді все гаразд. Розумієте, містер Пендлтон якось зламав ногу в цьому лісі, і я знайшла його лежачим на землі. Та ви сидите, отже, все добре.

— Так, сиджу, і нічого не зламав. Принаймні, лікарі тут нічим не зарадять…

Останні слова він вимовив дуже тихо, та Полліанна все-таки їх почула, і в її очах з'явилося глибоке співчуття до цього чоловіка.

— Я розумію, що ви маєте на увазі — вас щось дуже тривожить. Мій тато часто так почувався, та, мабуть, це властиво всім пасторам. Знаєте, на них покладена велика відповідальність.

— Твій тато був пастором, Полліанно? — щиро здивувався преподобний Форд.

— Так, сер, хіба ви не знали? Я думала, усі про це знають. Він одружився з сестрою тітоньки Поллі, і це була моя мама.

— Тоді зрозуміло… Річ у тім, що я тут не так давно, тому й не знаю таких подробиць із життя моїх прихожан.

— Так, сер… Тобто, ні, сер, — трохи заплутано відповіла дівчинка й сором'язливо усміхнулася.

Кілька хвилин вони обоє мовчали. Преподобний сидів біля дерева і, здавалося, геть забув про присутність Полліанни. Він вийняв з кишені якісь папери й розгорнув їх, але не читав. Натомість чоловік пильно спостерігав за листком, що лежав на землі неподалік, хоча той зовсім не був гарним. То був сухий пожовклий листок. Полліанна ж спостерігала за пастором, і серце її сповнилося щирим співчуттям.

— Сьогодні такий гарний день, — із надією на розмову зауважила дівчинка.

Якусь мить преподобний мовчав, але потім схаменувся:

— Що? Ах, так, день просто чудовий!

— І навіть не холодно, хоч уже й жовтень надворі, — вела далі Полліанна. — Знаєте, у містера Пендлтона є камін, але він каже, що йому й так не холодно. То ми просто милуємось палаючим вогнем. Я люблю дивитися на вогонь, а ви?

Цього разу містер Форд нічого не відповів, і Полліанна трохи почекала, перш ніж спробувати знову але цього разу зайшла з іншого боку.

— Вам подобається бути священиком?

— Чи подобається мені? Що за дивне питання? — стрепенувся чоловік. — Чому ти про це запитуєш, дитино?

— Просто так. Бачте, у вас такий вираз обличчя… Мій тато теж іноді мав такий вигляд.

— Справді? — ввічливо підтримав бесіду преподобний, утім, не зводячи очей із сухого листка.

— Так, і тоді я запитувала його про те саме, що й вас, — чи подобається йому бути священиком.

— І що ж він відповідав на це? — невесело усміхнувся чоловік.

— Звісно, він переважно казав «так», але іноді зауважував, що й на мить не лишився б священиком, якби у Біблії не було стільки радісних текстів.

— Яких текстів? — преподобний Пол Форд нарешті відвів погляд од листка й поглянув на життєрадісне личко дівчинки.

— Ну, тато їх так називав, — засміялася вона, — хоча в Біблії вони, звісно ж, називаються інакше. Наприклад, тексти, що починаються з «Радуйся», «Радуюсь, Боже» і подібні до них. Знаєте, їх насправді дуже багато. Колись татові було зовсім нелегко, то він узяв та й полічив їх. І виявилося, що їх аж вісімсот!

— Вісімсот?!

— Так, вісімсот текстів, які велять нам радіти, тому тато й назвав їх «радісними».

— О! — на обличчі пастора з'явилося здивування. Він поглянув на аркуші, які тримав у руках, і йому на очі потрапила фраза: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри…» — То твоєму татові подобалися такі радісні тексти? — стиха запитав він.

— Так! — закивала головою дівчинка. — Коли він їх порахував, йому одразу стало краще. Тоді він сказав, що якщо Бог вісімсот разів велів кожному з нас радіти, отже, Він справді хоче, щоб ми раділи