Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

стоїть, що, каже, як не заплате, так у острог на три місяці посадить.

Горпина. Боже ж мій милосердний! То це тебе, старий, ще і в острог засадять! Діждалися честі на старість!.. (Плаче.)

К а л е н и к. Стривай! Не плач! Як-таки можна, щоб я в острог пішов! Коли вже присудили, то заплатимо. Є, слава богу, чим заплатить і більше!

ЯВА VIII Входить Михайло.

К а л е н и к. Бач, що твої шинки наробили!

Михайло. Що ж робить? Тепер уже не поможе — усі станції пройшло, скрізь присудили...

Каленик. А звісно,, нічого більш не зробиш, треба платить! Любиш, каже, кататься — люби і санки возить! Так-то...

Михайло. Де ж його, тату* таку суму візьмеш? Я й так здержався: то на аблаката — тощо!

К а л е н и к. Як де візьмеш? Слава богу, є чим заплатить.

Михайло. Послухайте, тату, мене, що я вам скажу

Каленик. Кажи, ти хазяїн і всьому голова...

Михайло. Будемо так говорить: двісті п’ятдесят карбованців — великі гроші?

Каленик. А звісно, немалі — сума!

Михайло. їх не то в три місяці, а й за три роки, при вашій старості, не заробиш...

Каленик. Де вже там мені заробить?

Михайло. От бачите! (Ласкаво.) Посидьте, таточку, три місяці в острозі — і гроші будуть цілі, це все одно що заробите.

Каленик. Як?! На старість літ в острозі... Чи ти не одурів?!

Старшина. Це так!..

Г о р п и н а. Де твоя совість? Шибенику!.. Я очі тобі видеру із лоба.

Михайло. І чого так репетувать?' Ви тілько розберіть: не однаково ж хіба сидіть, що тут, що в острозі?.. Двісті п’ятдесят карбованців — це сума; самі ви кажете —, не так-то легко її заробить... Не спретчайтесь, тату, посидьте три місяці! А ви, мамо, не турбуйтесь: я буду возить вас до батька щонеділі. І вам, тату, не буде там так скучно, як дома: людей в острозі доволі, а на харчі я вам дам п’ять рублів, та і з дому можна буде возить...

Каленик. Милосердний боже! Ти чуєш? Це син говорить, син, котрому я усе віддав! За що ж мене караєш,

о господи! Одверни від мене гнів твій... Забув ти бога, Михайло! Де ж твоє серце? Щеня більш жалощів має у своїм собачім серці до матері, ніж ти. Подивись на матір, пожалій її, коли не жаль тобі моєї честі!

Михайло. Дивно та чудно! Три місяці посидіть, усього три місяці!.. Та я зимою, як перемолотю хліб, і сам три місяці посидів би з охотою в острозі за двісті п’ятдесят карбованців; то ж сума! Тілько біда, що не з мене, а з вас присудили. Не спретчайтесь, тату, посидьте три місяці в острозі!

ЯВА IX

Входить Данило, з клунком за плечима.

К а л е н и к. О, коли так, то ти не син мені! Будь же ти... Данило. Здрастуйте!

Г о р п и н а (побачила Данила. Крикнула і кинулась йому на шию). Данило! Сину мій рідний!.. Дитино моя!.. Сам бог тебе приніс!

Каленик. Пусти, стара, пусти... Дай я обніму його.

О мій нещасний, о мій дорогий синочку!..

Обоє цілують його і плачуть.

Данило. Що тут таке? Що, матінко, що, татку?.. Мені важко дивиться на вас: такі ви безпомощні, такі ви перелякані, так кинулись до мене! І радісно, і жалібно у мене б’ється серце!.. Розказуйте, розказуйте! (Обніма то батька, то матір.)

Каленик. Присудили штрапу двісті п’ятдесят карбованців.

Данило. За шинки?

Г о р п и н а. Ти угадав! Моє золото! Надія наша! Данило. Так що ж?

Каленик. Михайло грошей не дає, а в нас нема нічого — усе його!

Г о р п и н а. І батька в острог хотять посадить!.. У острог... Старого, сивого, що вигодував вас, до розуму довів!

Данило. Боже мій! У перший раз на віку жалію за грошима!.. У мене є всього сто п’ятдесят рублів, я всі віддам, а решту підождуть!

Старшина. Підождемо. І по закону можна. Каленик і Горпина (обнімають Данила). Дитино наша мила! Пошли тобі, господи, віку і щастя!

Михайло (набік). Тонкосльози!.. Важко було три місяці одсидіть! Прийдеться і своїх сто рублів дать... Ні за цапову душу пропадуть!

Каленик (притуляє голову Данила до своїх грудей). Пробач мені, сину, що я тебе- скривдив!.. Ти через мене набрався доволі горя. (Бере його за голову й цілує в очі.)

Данило (стає навколішки). Благословіть же мене, тату, тепер на шлюб з Мар’яною!..

ЯВА X

Входить М а р’ я н а.

М а р’ я н а (балака ще з порога). Зараз до нас писар з жінкою і псаломщик з пса... Дан...

Данило (почувши голос Мар'яни, кидається до неї). Мар’яна!! (Раптом стає як вкопаний.) Що це з тобою?.. Ти... молодиця?..

Михайло. Вона — моя жінка!

Картина.

Завіса.

1885.

Новочеркаськ

НАЙМИЧКА *

Драма в 5 діях

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Василь Микитович Цокуль — 45 літ, багатий хазяїн.

Мелашка — молодиця

Дід — мірошник

Панас — парубок Маруся — дівчина.

Пилип — молодий москаль, гусарин. Аблакат.

Б о р о х — шинкар.

Рухля — його жінка.

Я н к е л ь — їх син, літ 15. Харитина — сирота, наймичка їх.

Парубки, дівчата, молодиці і москалі.

ДІЯ ПЕРША

Сільський вид. Улиця. Збоку шинк.

ЯВА І

Біля самих дверей шинку стоять Харитина й Рухля.

Харитина переклада з свого ^вартуха у хвартух Рухлі курячі яйця.

Рухля (дивиться на яйце против світу). Може, вони нечисті, попорчені?

Харитина. Божилась баба Палажка, що свіжі. На тій неділі тілько знесли кури.

Рухля. Ну, нехай! Тепер же ти побіжи зара‘з до Соломії, візьмеш у неї курку і мірку картоплі — вона мені винна; потім забіжи до баби Горпини — нехай дасть молока зараз від корови. Тілько мерщій, бо панич Сруль як проснеться без тебе, то буде плакать! Чуєш? Не сиди мені там, скоренько справляйся, бо вже нерано, а поки &оди наносиш,

чай поставиш, то й ніч... ще й пелюшки треба постирать,Л діл помазать... Ну, іди, чого стоїш?

Харитина. Загадали увечері. Як же я все разом зроблю? *

Р у х л я. Хіба я кажу разом? Я тобі загадую тілько, бо ти без загаду не зробиш...

Харитина. У чому ж я ту картоплю принесу?