Дмитро Білий - Заложна душа

почав рубати йому шию. Уламок із чавканням вгрузав у горло, рвучи м'язи і ламаючи кістки. Дощ почав хлистати сильніше — тяжкі краплі змили багнюку з обличчя запорожця. Той закінчив свою жахливу роботу і взяв відрубану голову яничара в руки. Раптом, із несподіваним жалем, він провів тремтячою рукою по гострому обличчю мертвого. І тут козаки побачили дивну схожість живого і мертвого, хіба що у яничара, на відміну від кароокого січовика, були яскраво сині очі.

Запорожець підвівся і стягнув із себе залишки пошматованої скривавленої сорочки, на якій ще проступало затерте мереживо. Дощові потоки із шипінням вдарили по його зліпленим з волячих м'язів плечах. Він обережно, майже ніжно, загорнув голову у сорочку і повільно побрів прямо на козаків, понуро загрібаючи ногами червоно-чорну землю... Козацька лава повільно розступилась, пропускаючи дивного переможця, який ішов у відкритий степ, притискуючи до груди свій страшний трофей... Було тихо, і молодий поранений яничар вже перестав стогнати...

* * *

...Волох мовчав. Остап повернувся і пішов назад.

— Вбий мене! — вдарив його у спину несамовитий вигук Волоха. Остап зупинився. Струмені дощу текли по його схиленій голові. Він озирнувся через плече на Волоха:

— Книга, Книга Низова тебе стереже...

Волох впав на коліна, з горла його вихопився страшний крик і довго чув Остап цей крик, в якому зібралось занадто багато для тягаря чужого життя...

20. Вовкулака-2

— Ось я і кажу — як він голову Цигану відпанахав, я думав, що і мене навпіл роздере. Тільки став він навпроти мене, а я ні рукою ні ногою ворухнути не міг; а у вовкулаки із пащі кров тече, і побачив я, що це Трохим...

— Він що, на Трохима обернувся?

— Та ні ж, кажу вам, пане Остапе, я просто побачив, що він і є Трохим.

— Тобто як?

— Ну, я не знаю, пане Давило, просто Трохим, і все, а як же інакше?

— Гм... дійсно...

— Отож, і він на мене подивився так, як Трохим, і в степ побіг...і я його не здогнав...

— Думаю, що він побоявся за тебе, тобто за себе...

— Як це, пане Вербовський?

— Буває...

— От що, товариство, думаю, тут пророцтво збулося.

— І що тепер, Остапе?..

* * *

— Мені страшно, пане Лелеко! — жалібно сказав Чіпка, озирнувшись на Остапа.

— Що поробиш, козаче, треба ж твого братчика рятувати, — відповів Остап, торкнувши хлопця за плече, і додав: — Нічого, місяць — то козацьке сонце, а ніч — козацька мати...

Малий кивнув головою, ще раз подивився на товариство і несміливими кроками пішов углиб цвинтаря. Повний місяць іноді з'являвся між хмарами, кидаючи розсіяне світло на хрести, які зловісно темніли серед високих трав. Іноді легкий вітерець пробігав ковилем, і тоді здавалося, що хрести хитаються, стривожені появою живих, які так нерозумно вломилися у заповідний притулок небуття. Деінде, поміж хрестами, немов чорні руки мерців, стирчали із сухої землі покручені сухі дерева. Більшість хрестів були кам'яні — їх сірий камінь поступово вгрузав у землю, і по хрестах розпливалися плями моху. Іноді зустрічалися і дебелі дубові хрести, які вже встигли похилитись від часу, на деяких похмуро звисали залишки рушників. Цей козацький цвинтар був дуже давній. Кого поховали першим тут?

"Скільки ж тут характерників лежить?" — мимоволі подумав Остап і згадав розповіді, що саме на цвинтарях характерники-запорожці розмовляли у горобині ночі із мерцями і щезниками, згадав смерть діда Чорнояра і машинально торкнувся ятагана. На мить йому здалося, що зараз хрести поваляться, і померлі, ображені за свій порушений спокій, вийдуть розправитися із необачливими прибульцями. Ось-ось могла з'явитися серед хрестів прозора примара щезника або злетіти із могильного пагорбу у небо крилата чорна потвора. Остап озирнувся на своїх супутників. Давило, схопившись за шаблю, повільно хрестився — його завжди веселе обличчя було незвично напруженим і похмурим. Пан Вербовський шепотів губами молитву, однією рукою обхопивши за плечі Оксану, а іншою стискаючи коротке ратище. Обличчя Оксани було блідим, її зчеплені, піднесені до обличчя долоні, тремтіли.

Остап знов знайшов поглядом Чіпку — хлопець ішов все повільніше — було видно, що з кожним кроком страх паралізує його. Остапу стало невимовно жаль малого, захотілося зупинити Чіпку — але тільки хлопець міг здійснити задумане...

...Чіпка йшов між хрестів, ледь переставляючи ноги, які щомиті ставали немов ватяні. Йому здавалося, що він бреде у лісі серед мерців, які стоять і дивляться на нього своїм нерухомим поглядом байдужих очей. Чіпка боявся озирнутись на своїх друзів — а раптом вони вже розтанули, як марево, і він нікого не побачить, він боявся дивитися і довкруги себе. На мить Чіпка заплющив очі, і тут же хтось жорстко торкнувся його руки. Хлопець смикнувся, немов прохромлений стрілою, і захлинувся, вгамовуючи серце, яке відчайдушно закалатало у грудях, намагаючись вискочити і втекти, покинувши свого нерозумного господаря. Виявилось, що хлопець зачепився рукою за край колодного кам'яного хреста. Чіпка позіхнув і зробив ще декілька кроків, старанно обходячи могильні пагорбки. До галявини посередині цвинтаря залишилося із десяток кроків. Чіпка зробив ще кілька кроків — під ногами щось хруснуло. Чіпка застиг — це не було схоже на хруст сухої гілляки... Хлопець повільно опустив голову — під ногою жовтів розколотий шматок черепа. Чіпка безпорадно озирнувся. Вологий вітер, немов дихання із розкритої холодної могили, майнув йому в обличчя. Чіпка зчепив зуби, щоб не закричати. Ноги його не рухались, він спробував зробити ще один крок, але ступня його заплуталася у жорсткій траві. Чіпка смикнув ногою, видираючи суху траву. Він знав, що це жорсткий могильний катран, а не мертві руки, але отямився тільки тоді, коли вискочив на галявину посередині цвинтаря. Була повна тиша, і ця тиша стискала голову залізним обіддям. Нарешті Чіпка спромігся озирнутися — постаті Остапа і Давила надали йому впевненості. Хлопець витер липкий піт, що заливав йому чоло, і віддихався. "Який же ж я козак, якщо дурного бур'яну ізлякався!" — подумав хлопець. "Що ж я Трохиму потім розкажу?". Чіпка озирнувся навкруги. Хмари поступово розсіялися, і зірки рясно вкрили небосхил. Було світло як днем, але це був зворотній бік дня, — мертвий світ місяця не веселив, він владарював над часом, недосяжним для людського розуміння і людських сил.

Чіпка ще раз згадав настанови Остапа і пана Вербовського, він підняв голову і закричав щосили:

— Трохиме! Братчику! Повертайся назад!!! — луна понесла його тонкий і тремтячий голос,