Галина Василівна Москалець - Слуга з Добромиля

по ковадлу. «Зайдуть туди», - подумав хлопець про подорожніх, але ті навіть не глянули в той бік. Можливо, коня треба підкувати. Дався йому той кінь. Хлопець боявся цієї тварини, котра була єдиним свідком подій коло поганського капища.

Обличчя Тимофія і Андрія ожили.

— Дасть Бог, заночуємо в нашого приятеля. І ти з нами, лицарю, як не погребуєш…

Той уявив, як з’явиться у дорогій одежі з мечем у хижці вбогого хлопа, і його охопило гостре відчуття самотності.

— Ні, - сказав майже розпачливо, — Я поїду далі.

І щоб не слухати їхніх заперечень, вискочив на коня, крикнувши на прощання:

— Може, стрінемось у Добромилі!

Кінь охоче зірвався з місця і помчав у фіолетові вечірні сутінки дорогою, прокладеною усіма тими, хто шукає собі долі, чи навпаки тікає від неї…

— Що з вами? — спитав Олексій Іванович, коли вони вийшли нагору і їх стрінув гул вітру, що здійнявся надвечір.

— Та так, згадав собі дещо, — обличчя в Слуги з Добромиля виглядало якимось змученим. Та він випростався і сказав з іронічною посмішкою: Та ви не переживайте за дощ! Якби він падав насправді, Вирва вийшла би з берегів і затопила цілий Добромиль, а з полів, що на схилах змило б увесь грунт. Чи ви думаєте, що я хочу, аби не було врожаю? Се — ілюзія. Я навчився це робити дуже давно, не маючи учителя. Наді мною має силу лише магія життя. Ходімо, десь сядемо, і я вам розповім, як я заслужив собі репутацію святого юродивого у Добромилі.

— Отже, — почав він, вмостившись у кріслі, - добрі люди, котрих згодом стали називати єретиками, своіми розмовами заповнили в моїй душі пустку. До того ж я недаремно прожив кілька літ в монастирі, й приймав на віру людські слова. Тому решту мого шляху до Добромиля я зробив дорогою добра, спасаючи разом з душею тіло Тобто я не в’їхав туди ні переможцем-тріумфатором, ні завойовником, а приплентався голодний і зі зраненими ногами.

У першому селі я віддав пояс, обкладений сріблом, бідному священику, що мав п’ятеро дітей.

У наступному віддав чорну сукняну кирею вдові з малими дітьми, що не мали навіть сорочок.

Меч віддав парубку Ониську, котрий хотів податися в найми, а не мав на кого лишити недужу матір.

Срібний перстень з руки подарував молодій парі, яка йшла брати шлюб, кинувши його в кухоль з весільним медом, яким мене пригостили.

Чоботи-сап’янці віддав пастушкові-сироті, щоб мав у чому вийти до церкви.

Капшук з дрібними грошима дав чоловікові, в якого забрали нивку за борги.

А коня…Знаєте кому я віддав коня? Дівчині на придане. Вона мене поцілувала за це і то був перший поцілунок в моєму житті.

Решту одежі я виміняв на старе лахміття, за що мене нагодували. Тепер ніхто не міг би впізнати в мені Луку, бо така поведінка не була для нього звична. Чутки про мене сягнули Добромиля швидше, ніж я туди прийшов: юродивий, котрий роздає майно вбогим. Та в Добромилі я вже не мав чого роздавати. Люди чекали, що я повім їм щонайменше про кінець світу, чи зміни в їхньому побиті, сам не знаю, чого вони від мене чекали. А я натомість пішов на колишнє дворище купця і викопав його обгорілі кості, притрушені землею кимось милосердним з його земляків. Вчинив по-людськи, бо опирям се якось не спало на думку. Я ж не знав їхніх звичаїв. По тому відніс кості на гору, що мені сподобалася своїм веселим видом, і поховав на тому місці, де ми зараз знаходимося, де через кілька сот років збудували монастир. Зробив з двох патичків хрестик, помолився за упокій душі.Мені здавалось, що се не зашкодить моєму господарю, бо ж він хоч і опир, але був хрещений і ходив до церкви. Я сидів і дивився згори на Добромиль, намагаючись переконати себе, що я нарешті вдома. Найбільше сподівався, що хтось дасть мені пораду, з чого починати життя. Ось я зійду в Діл, й хтось обов’язково мене запитає, хто я такий, чого шукаю, як оті добрі люди, й дасть якусь роботу, будь-яку, щоб я міг роздивитися довкруг себе й заслужити поліпшення мого становища, так, як це було в монастирі Спаса. Я не усвідомлював, яка небезпека мені загрожувала. Молодий хлопець у ті часи міг опинитися в рабстві, як приблуда, бо хто міг поручитися, що я вільний? Хіба мій господар, Купець.

Та репутація юродивого дала мені тимчасову безпеку. Правда, жоден з майстрів не взяв мене учнем. Одні казали, що їм нема чого вчити Божого отрока, інші боялись, що я можу роздати їхнє майно убогим, а ще інші вимагали плати за науку. Отже, я мав нагоду пізнати різних людей, але всі вони вважали, що з моєю головою щось не так, а я вважав, що се вони не хочуть йти дорогою добра. Жебрати я не хотів, та мені й таке навіть не спадало на думку, бо се пристало лише немічним, а я був здоровий, хоча й охлялий з голоду. До двору тивуна я не пішов і намагався обходити його стороною. Досить з мене було Замку. На моє щастя, тивун подався у справах аж до Львова, а то він швидко прибрав би до рук волоцюгу. Ні, добрі люди таки дали мені гарну пораду. Коли нічого не маєш, тебе довго не будуть помічати. Ночував я на колишньому дворищі Купця з Добромиля, яке вважалося нечистим місцем. За роки, що минули від пожежі там зосталося декілька обгорілих колод, під якими я зробив собі лігво, прикривши його гіллям і насталивши постіль з трави. Ніхто уночі не посмів би мене потривожити. Я тримався за це обійстя, поросле бузиною й кропивою, бо воно пов’язувало мене з господарем. Той мусив бодай з’явитися мені уві сні, хоч по правді мене мучило сумління, адже я згадував про нього лише тоді, коли потрапляв у скруту.

Врешті від голоду моє серце стало битися нерівно і почали причуватися різні звуки. Однієї дощової ночі я прокинувся від того, що про мене говорили якісь мужі.

Перший сказав:

— Він один з нас, браття.

А другий:

— Я чув, що він святий. Роздав усе добро.

І третій голос заперечив:

— Та ні, він не святий. Він прикидається, аби ввести нас в оману. Хоча, я думаю, він з наших.

Мені стало смішно і я озвався:

— Ваш чи не ваш, але я хочу їсти. Як не маєте чим мене закропити, то дайте мені спокій