Галина Василівна Москалець - Слуга з Добромиля

став ченцем. Молодий, гарний, як усі ті, постріляні, поколоті багнетами, лежали на площі перед добромильською ратушею.І дивились на них згорблені, сиві чоловіки й жінки, худі виснажені дівчата й малі діти з тупим виразом обличчя, які, крім війни, не бачили нічого в житті.Ні, Ількові нічого не бракувало. Пов’язка навіть не просякла кров’ю. Звісно, скільки лишилось у ньому тієї крові.Пульс і серце були нормальні.

— Він прокидався?

— Раз, але нічого не хотів, — відповіла жінка, простягаючи над буржуйкою руки.

— Вона виходжувала поранених, — сказав Слуга з Добромиля, який стояв у ногах недужого.

Лікар чув, що коли смерть стоїть у ногах хворого, той одужає.Смерть має стояти в ногах, а лікар — у головах. Ким насправді був цей чоловік, що розповідав такі неймовірні речі? Не був схожий на жодного пацієнта цього закладу. Лице його змінилось, набрало зовсім інших рис, і нагадало Олексію Івановичу товариша дитинства — Грицька, котрий шаленів за водою і мріяв стати моряком, аби ніколи з нею не розлучатись. Він втопився у Стирі під час літньої повені, і тіла так і не знайшли. Тому, здавалось, ніби він ніколи не вмирав.

— Ходімо, — сказав Слуга. — Ми тут не потрібні.Нехай відпочивають.

Лікар почув, як жінка зачинила за ними двері на защіпку. Вони почали підійматися сходами.

Добромиль, 1302 рік

Муж зовні, дитя всередині, той, хто називав себе і завжди називатиме Слугою з Добромиля, йшов м’якою дорогою, що звивалась між пагорбами, вів за собою коня і намагався не відставати від двох подорожніх. Він хотів розповісти їм усе про себе, може, почує від них добру пораду. Йому здавалось, що ті добрі люди поставляться до нього зі співчуттям, і порадять, що робити з конем, одежею, які йому нагадували про страхіття останніх днів. Про те, що робити зі своєю душею, він ще не думав. Йому весь час здавалось, що зараз прокинеться. Не то він був хлопчиком, якому приснилось, ніби він лицар. Не то лицар, якому приснилось, ніби він хлопець-послушник Присутність цих двох людей заворожувала. Вони не кликали з собою, та й він спершу не мав наміру до них приєднатись, бо тоді незнайомі люди при зустрічі хапались за зброю, а безоружні ховались. Задля того, щоб у світі з’явилась довіра, люди об’єднувались в цехи, дружини, розбійницькі ватаги і церковні парафії.

Обидва подорожні, старший і молодший, взимку наймались рубати ліс, а решту року — пасти вівці чи переганяти худобу з Волощини на пасовиська у Бескидах. Проте не виглядали на простих людей. Були дуже побожні, і їхня мова, тиха і плавна, зачаровувала. З ними втеклий послушник чувся дуже затишно, і навіть почав усміхатись, слухаючи, як ті добрі люди вголос захоплюються білою піною квітів, ніжнозеленою травою, співом птахів.

Вони поділились з ним шматком хліба, благословивши якось дивно той хліб: простягнувши над ним руки. Так Ісус благословляв хліб на образі в Лаврівській церкві.А потім старший чоловік, що назвався Тимофієм, спитав:

— Звідки ти будеш родом, лицарю?

— Я не лицар, — відповів хлопець з очима, наповненими самотністю, — і се не моя одіж, не мій кінь. Я — найнещасніша людина на світі.

Він хотів сказати, що є убійником, але не хотів розчаровувати цих привітних людей, затьмарювати їхню радість від подорожі до Добромиля, якою вони так щиро тішилися.

— Тікаєш від когось?

— Ні, просто йду світ за очі.Ви не бійтесь, я нічого не вкрав!

— Хай буде Господь милосердний до тебе! Ми йдемо шукати роботи, але не кожна робота нам підходить. Ми не станемо вбивати ні тварин, ні людей, бо се — Боже творіння. Там, де править Князь світа сього треба бути таким, як ця травиця: спокійним і непомітним. А ти вмієш так?

— Я пробував. Так само, як ви, я не хочу вбивати. Найбільше я хотів би читати книжки і переписувати їх.

— Книжки — то тяжкий труд, — зітхнув Тимофій. — І пишуть їх на шкірі ягнят, що ми пасемо. Ні, я не хотів би писати.

— Та я більше писав на камінні й землі, - засоромлено сказав хлопець, уявивши собі тих біленьких ягнят.

— Я видів раз Святе Письмо. У церкві, - сказав молодший, Андрей.

— Теперішня церква не йде дорогою добра і не дає спасіння душі.

— Як не дає? — спитав хлопець, котрий п’ять літ прожив у монастирі.

— А чи знаєш ти, що таке спасіння душі? Вберегти душу від зла — ось що таке спастися. Коли ти, приміром, князь, боярин, сотник або тисяцький, то хоч би маєтки віддав на прикрашання й побудову храмів та монастирів, але до спасіння тобі далеко, і ти будеш нещасним чоловіком, бо над тобою Господь плаче, а Князь тьми скаче від радості.Знаєш, як Ісус казав: віддай усе і йди зо мною. Кажеш, одежа не твоя? Вона й справді не твоя. Віддай її бідним. Кажеш, кінь не твій? Віддай його тому, хто буде за нього добре дбати. Може, й тіло тобі здається наче не твоїм? А воно й так не належить тобі: ти позичив його на житло для твоєї душі і повинен тримати її подалі від всілякої нечисті й скверни. Жити так, як жив Христос з апостолами — ото і є дорога добра, що веде до спасіння душі.Наш рід живе так уже двіста літ: не здіймається високо і не падає низько.

Хлопець уявив собі дорогу добра: така, якою вони йшли, золотава від призахідного сонця, обтулена пагорбами й кущами верболозу, за якими шумить бистра чиста вода. Та на лице його набігла тінь, бо знав, що в кінці тієї дороги — Добромиль, де на попелищі лежать в пророслому бур’яні кості його господаря. І десь там — люди, котрі смертельно поранили молодого опира Луку, і впізнають його одразу. А що тоді буде — страшно навіть уявити. Меч висів, приторочений до сідла. Він навіть не виймав його. Може, на ньому досі людська кров. Якби він міг повернутись назад, ще перед тією ніччю, коли ще не пізно було повернутися до Лаврова. Шкода, що в Добромилі не було монастиря. Отак він розмірковував, а далі вони увійшли до якогось села. Він відчув непереборний острах перед людьми і їхніми житлами, що тулились до пагорбів, до половини вгрузлі в землю. Хлопець чув, що ті, хто довго жив у монастирях, не можуть їх покинути, бо не готові призвичаїтись до іншого світу. Вони втрачають щось таке в собі…

Скраю села була корчма, довга хата, коло якої стояли вози, і з кузні долинав звук молота