Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

стали цокотіти, — й притьма подався надвір, щоб глянути, хто це добивається до хати отаким раннім світом.

На обійсті не було й душі. Скрізь білів густий пухнатий іній — і на воротях, і на загаті, й на рудих кукурудзяних дідухах, якими було обставлено хату, й на стежці попід вікнами, і в провулку, що зяяв за ворітьми, — й ніде не видно було й сліду людської ноги. Спинившись на причілку, він трохи постояв, розглядаючи сивий морозяний краєвид, і понуро всміхнувся, усвідомивши нарешті, що ж це було, позаяк іще змалку чув: коли тебе кличуть отакі голоси, — боронь, Боже, на них відгукуватись, а вже виходити надвір і зовсім пропаще діло... На додачу ще й холодно було, хоч собарноту ганяй, і він, узявши біля горідчика пару грубих ломак, перевагом потяг до хати.

У грубі ще жевріло кількоро жаруків; Юр напхав туди сухого ріща, а поверх кинув оті ломаки й допіру за чавунними дверцятами свінула вогненна повінь, як у вікно поволі заструмувало вранішнє сонце, котре червоним кружалом викотилося над верхівками яворів. Воно було морозяне й люте, і в його багровому сяєві стало видно, що у світлиці літають золоті порошини куряви, які піднялися з долівки. Сонце розгорялося, однак іній надворі не танув, а тільки дужче й дужче густів малиновою барвою. Юр загледів, що в хаті немає води; він брязнув дужкою відра й, вибігши надвір, почав хутко спускатися до криниці. Трава була немов бляшана й хроботіла під ногами з якимсь прикрим шкляним звуком. Світ змінився; усе зайве пощезало, простір був ясний та холодний, і в ньому видно було на багацько гін удалеч. Цямрини теж ряхтіли малиновим інеєм; уклякнувши, Юр схилився над криницею й на тлі незамерзаючого плеса угледів чорний квадрат зрубу, шматок вранішнього неба в ньому, листки, які жовтими човниками плавали на воді, — але з того чорного прозору на нього раптом глянуло дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі його сяяли, мов дві зорі...

ГЛОСАРІЙ. Ой на Йвана та на Купала да ластівонька в дунаю купалася! Вона купалася-стрепенулася, у красну дівчину обернулася. Візьму я лука з турового рогу, натягну тятиву з білого шовку, пущу золоту стрілу — нехай летить вона туди, де красна дівчина свого вінка в’є. А тая дівчина понад синім дунаєм походжає, на биструю воду віночка пускає, до свого віночка такою клятьбою промовляє: «Ой ти ж, віночку, дівоцький квіте, з руж та з барвінку звитий! Не пливи ж ти, віночку, на безвісті безвіснії, на пороги каміннії — припливи ти, віночку, до того козака, що мені на віку судився. Хай він тебе, мій квіте, на синім дунаю переймає, сивого комоня золотим сідлом засідлає, до мене, своєї долі, чимдуж поспішає...»

... біля червоних колон університету.

— О, — сказало над вухом, — осьдечки ж він! То що, здав?

Я озирнувся й уздрів Стояна.

— Всі екзамени на п’ять! — хвалькувато сказав я. — Можна вважати, вже студент.

— Ти так гадаєш?

— Он уже й списки вивісили... зарахований!

Стоян подумав.

— Зачекай! Зараз я познайомлю тебе з одною людиною...

Він пірнув у відчинені двері. Я одійшов убік і спинився, замислено роззираючись навкруги. Оцей університет із його здоровецькими незграбними колонами, чорна стяга вулиці, зелений парк, де завмерла гранітна постать Кобзаря, — усе воно сприймалося тоді, як ознаки іншого, духовного світу: ще два роки тому в цім університеті таємно видавався «Український вісник» і, напевне, й досі тут уціліли люди, котрі були причетні до цієї справи; коло цього пам’ятника щороку на свято 22 Травня збиралися українські патріоти і, як розповідав Чумак, саме з оцього цоколя прочитав свої поезії Микола Холодний, показуючи на машину, котра повезла заарештованих на мітингу: «Он знову на третій швидкості помчало когось авто...»; а в оцьому червоному корпусі колись працював художником сам Тарас Шевченко. В університеті, думав я, зібралися люди, котрим небайдужа доля України; приховуючи до пори свої переконання, вони гуртують довкола себе студентську молодь; звичайно ж, мене вони одразу помітять і...

Із-за колони вийшов Стоян, а з ним — якась дівчина, й перше, що впало мені в око, був золотий спалах її кіс.

— Оце мій однокласник! Його зовуть Юр. Але він вступає на філологію...

— Як-як вас зовуть? — перепитала дівчина.

Я мовчав. Я так розгубився, що не міг вимовити й слова Навіть зараз, пишучи ці рядки, я почуваю, як мені перехоплює подих, а в душі починає зринати щемке, палюче і надзвичайно гостре усвідомлення того, що сталося диво і ти неждано зустрів таку ж істоту, як сам, — і найголовніше, що вона теж утямила це, тому що її очі першим же поглядом обпалили мене, як зоря.

— Мене зовуть Юр. А... а тебе?

— Оляна! — тихо сказала вона.

— Леляна?

— Та ні... Оляна! — Вона знову подивилася не мене. — А Леляна... це кого так зовуть?

Стоян безцеремонно підхопив її під руку.

— Ми зараз ідемо на Хрещатик їсти морозиво! А далі будемо готуватися до остатнього іспиту... А ти?

— А я увечері їду в село. Але з вами, звичайно, прогуляюся...

Ми перейшли вулицю й попростували через парк. Зблизька Шевченко ще дужче вражав якоюсь містичною величчю й піднесеністю над колотнечею цього метушливого світу.

— Стоян казав, що ти любиш поезію... — тихо сказала дівчина. — Цікаво, а хто твій улюблений поет?

— Богдан-Ігор Антонич. Ти чула про нього?

Вона покрутила головою.

— Ні. А вірші ти пишеш?

— Звичайно.

— А... а можеш мені щось прочитати?

— Між іншим, я теж пишу вірші! — утрутився Стоян. — І можу читати їх по кільканадцять годин підряд. Хочеш?

— Твої вірші я вже чула! — поважно відказала вона. — Раджу тобі їх більше не писати. Поезія — це завжди неповторність, як сказала Ліна Костенко... в поезію не можна йти з фальшивими гаслами і дерев’яним комсомольським пафосом, розумієш?

— Зате в мене двадцять віршів надруковано, а в Юра — тільки чотири! — засміявся Стоян.

— Прочитаєш? — знову повторила вона.

Я знітився.

— Та, — сказав я нарешті, — нехай іншим разом! А то вони в мене такі...

— Які ж?

— Націоналістичні! — знову втрутився Стоян. — Ідеологічно незрілі, от які!

Вона швидко глянула на мене, і її очі спалахнули, мов дві зорі.

—