Віктор Володимирович Єрофєєв - Енциклопедія російської душі

Дівочі верески народжуються від переляку, який переходить у насолоду, і від насолоди, яка переходить у переляк, — споконвічна амбівалентність російського бажання. Вересками закликають, вересками відлякують. Це бурхливе пояснення радше не в почуттях — в інстинктах. Вереск — докультурна модель «оборонки», первісний перерозподіл пристрастей. Верески — холодна зброя російських дівок. Вони паралізують агресора, як укус африканської ящірки. Верески — роздрукована пристрасть російських дівок. Коли дівчина верещить, на ній немає лиця, все лице переходить у вереск і стає вереском. Верески прокочуються по країні, як ланцюгова реакція, гормональний вибух, сув’язь російської історії, естафета дівочих поколінь, переклик сторіч. У Росії верески сильніші за рок-н-рол.

Тонкий лід російської побутової культури. По ньому краще не ходити, і ступати на нього не треба; ним краще милуватися, читаючи книжки на березі. Вереск пробиває ізолятори виховання, пристойного тону, шляхетних манер, уроків музики, танців, тенісу, іноземних мов. Навіть у найкращих родинах верески виганяють, але не виживають. Університетські дівчата, філологині й журналістки, у надрах своїх гуманітарних душ зберігають вірність вереску. Верески — це принципова неможливість контролю над собою як поверхово окультуреною тілесною масою, торжество психоделічної розбещеності над збанкрутілою освітою.

Вереск — тільки видима частина айсберга, симптом загального стану душі, охопленої вічною панікою. По суті, це тваринна ознака соціальної незахищеності, очікування переслідування, готовність до граничного опору й одночасно цілковита безпорадність. Під водою залишаються морські чудовиська й ворушіння водоростей. Вереск — волевиявлення нічного кошмару, який вихлюпнувся наяву, небезпека, що накочується хвилями. Вереск — визнання вичерпаності словникового запасу, нормативного й навіть зовсім не нормативного.

Коли думаєш про Росію, чуються верески. От чого немає за кордоном, то це вересків. Тиша. Давно відверещали французькі дівки. Не чути більше на Британських островах вереску англійських дівок. Ось уже й італійки перестали верещати. Навіть у найвіддаленіших сицилійських селах італійські дівки перейшли на крики і дикий регіт. Те ж саме можна сказати й про польських дівок. Але це — Європа. Там дисципліна. Там самообмеження. Але якщо поїхати в африканське, мексиканське або непальське село — там теж кепсько з вересками. Не верещать. Як же так? Начебто повинні ж верещати, а не верещать. Я ходив, спеціально прислухався — не верещать. Бідно живуть в африканській глухомані, палять примус, — а дівки не верещать. Чи, може, колоніалізм по їхніх вересках танком пройшовся?

Так ось у чому наша планетарна самобутність — у вереску. Російські дівки верещать, як недорізані. Але їх і справді ріжуть. Вони верещать, коли їх ріжуть. їх мучать, пухкеньких, бліденьких, з косою, бровастих, щокатих і панкоподібних, їх ріжуть, ріжуть, припікають залізом, їх ріжуть, їм заливають розпечене олово в дірки, ртуть заливають, їх шмагають, маленьких дівок, школярок-відмінниць, двієчниць ріжуть, комсомолок ріжуть, вона підмахує — її ще більше ріжуть, до кісток ріжуть, ноги ріжуть, вона не дала — її знов ріжуть, живіт ріжуть, груди зрізують, сухожилля й горло перерізують, щоки ріжуть, високих дівок ріжуть, ставних дівок, космонавток ріжуть, кухонними ножами, естафету дівочих поколінь ріжуть, кинджалами ріжуть, бритвами, фінками, сибірських дівок ріжуть, політичних дівок ріжуть, кулеметниць і піаністок ріжуть, сивих дівок ріжуть, юних грішниць ріжуть, владивостоцьких дівок ріжуть, з маленькими і великими цицьками ріжуть, роззутих ріжуть, хто ноги погано голить — тих ріжуть, і хто не голить — також ріжуть, хто зуби не чистить — ріжуть, і хто добре ноги голить — тих особливо сильно ріжуть, у ямах ріжуть, на скотарнях, у крематорії ріжуть, у шваґра на іменинах ріжуть, а шваґер стоїть, руками розводить, а дівок ріжуть, верещить наречена із зубами, верещить і б’ється, а її, суку, ріжуть, сестер, племінниць, своячок ріжуть, дворянської крові дівок ріжуть, русявих дівок і розумних дівок, у трусиках і без трусиків, у хусточках у зелений горошок — ріжуть, у шортиках і в норках багатих дівок ріжуть, усіх ріжуть і ріжуть, Ярославну в Путивлі ріжуть, наречену Пушкіна ріжуть, дочок інтелігенції ріжуть, мою наречену із зубами ріжуть, вони верещать, на холоді верещать, на свіжому повітрі російського села, на молодик верещать, на страшні кущі верещать, на гарних пацанів верещать, через багаття стрибають і верещать, наввипередки біжать і верещать, на голих мужиків з вилами верещать, а їх усе більше ріжуть, їх зовсім уже ріжуть. Навіщо дівок ріжуть? Кому, питається, яке діло, що їх ріжуть? Раз вони верещать — їх ріжуть, а також, виходить, навпаки. Верески — домінанта сільських істеричних пристрастей, але Москва недарма «велике село», і її позачасова суть проступає в дівочих вересках на тлі «Макдональдсів» та електронних табло. У Пітері, Смоленську, біля казахського кордону — по всій країні верещать різані дівки.

Скільки ще залишилося верещати російським дівкам? Незрозуміла глибина їхніх тваринних вересків. Замовкнуть верески — висохне російська душа. Закриється остання сторінка моєї енциклопедії. У біблійній культурі спочатку було Слово, в Росії — вереск.

ДИТИНСТВО, ОТРОЦТВО, ЮНІСТЬ

Мама купала Сірого. Сірий купав ляльку. Лялька була Петром Першим, чоловіком, високим на зріст.

— Мамо, — запитав Сірий, — що таке бути росіянином?

— Захід є Захід, Схід є Схід, — весело, по-молодому заговорила мама, витираючи піт із чола, — і разом їм не зійтися.

— Не зійтися! — і собі зрадів Сірий.

— Зійтися! Зійтися! — рішуче заперечила мама. — Кіплінг помилився. Схід і Захід зійшлися в Росії.

— Навіщо? — насупився Сірий.

— Що «навіщо»? — не зрозуміла мама.

— На хріна вони зійшлися в Росії? — Фарба вдарила Сірому в обличчя.

— Ти що? Ти що? — здивувалася мама. — Росія є великий і цілісний Сходо-Захід за Божим задумом і невдалий спотикач, Заходо-Схід фактично, за емпіричним наповненням.

— А раптом це стереотип? — злякався Сірий.

— Не треба боятися, — м’яко заперечила мама. — Ми живемо у світі домінуючого стереотипу.

— Від опису національного характеру до фашизму — один крок, — сумно сказав Сірий.

— Знаю.

Вони помовчали.

— Ну, вставай! — скомандувала мама. — Давай мити спину й живіт.

Сірий підвівся, тримаючи Петра Першого за руку.

— Як ти виріс! — зніяковіла мама, оглянувши тіло сина. — Ти виріс і змужнів.

— Кращий за нас тільки Бог, — зі смішком завважив Сірий.

— Російський народ — богоносець, — сказала мама. — Що це означає?

— Немає такої надмірності, на яку були б нездатні російські чоловіки й жінки, коли вони беруться утверджувати свою вільну особистість, — сказав Сірий. — Мене не примусиш пристібнути ремінь у машині. Пристібатися входить у моє уявлення про боягузтво.

— Чому німці називають нас російськими свиньми? — запитала мама. — Але ж ми справді свині. Неохайні, невдячні свині, синку! У росіян брудна душа?

— Навпаки: світ занадто брудний для росіянина.

— Хтось, не пам’ятаю, хто, сказав, що росіянин нахиляється до супу, а не підносить ложку