Віктор Володимирович Єрофєєв - Енциклопедія російської душі

знищили. Ми знищили родину, Бога, традиції. Не можна сказати, що нам було багато що знищувати. Російський Бог гойдався, як зуб, і більшовики його вирвали.

КЛЕЙ

У домі Сірого ніколи не було клею. Наречена із зубами, длубаючись у носі, вішала труси на батарею. Закочувала їх спеціальним способом. Щоб швидше сохли. Комашками стріляла в Сірого. Заради сміху.

— Смішна ти, — оборонявся Сірий.

СОБАКИ Й КІШКИ

Сірий прилетів до собак і став молодим. Він заспівав і співав довго, так довго, що задрімав.

РОСІЙСЬКА ФОРМУЛА-1

— Ще «Шаблі»? — запитав Сашко, коли ожила й закрутилася картинка клубного життя. — Хочете устриць?

— Хочу.

— Мені однаково огидні обоє: і Грегорі, і Сірий, — сказав Сашко. — Нам, молодим, потрібна чітка країна. Відважуйтесь.

— Не хочу, — сказав я.

— Убийте гада!

— Самі вбийте.

— Ви вірите у формулу Росії?

— Тютчевську?

— Ні. Що б ви зробили з людиною, яка вивела російську формулу-1?

— Це неможливо.

— А якщо можливо?

— Жити в розгаданій Росії? — Я похитав головою.

— То ви любитель гострих відчуттів! — закричав Сашко, підливаючи в келихи «Шаблі».

— Ні, але прісне життя, таке, як скрізь, — не моє.

— Висновок?

— З одного боку, убив би, — посміхнувся я. — З іншого…

— Інший бік мене не хвилює, — завважив Сашко.

— Ваші устриці, референте, дуже смачні, — продовжив я клубне життя.

ЛЕБЕДИНЕ ОЗЕРО

Ми прокинулися до світанку, коли на небі в незайманому вигляді зберігалася зоряна чистота. Випили банку парного молока, попоїли смачної часникової ковбаси й — до лісу. Хмари терлися одна об одну передранковими ніжними боками. Як зачаровані чаплі, літала велика мошкара. Чорні ялинки пахли рослинним щастям. Простий мужик з дивовижними очима зустрівся нам по дорозі. У руках він тримав маленьку стерлядь із розумним личком.

— Де впіймав?

— На Лебединому озері.

Навантажені грибами й букетами, ми із Сірим переморгнулися, побігли і — заблукали. Аговкали до хрипоти. На щастя, Нюрка йшла топитися, одержавши двійку з малювання. Ми з повагою поставилися до рішення заплаканої п’ятикласниці.

— Дядечки! — з надією запитала Нюрка. — Ви вмієте нявкати?

— Ні, — розвели ми руками.

Сірий розсунув кетяги горобини: це було найвужче і найкрасивіше озеро у світі. Нюрка швидко роздяглася і в самому драному ліфчику кинулась у воду. У костюмах Адама, без аквалангів, ми із Сірим полізли рятувати її душу.

Я НЕ ДУМАЮ

Звідки береться безмежна зарозумілість? Немає, мабуть, жодної російської людини, яка б не вважала Росію першою країною.

ТАК НЕ МОЖНА

«Це неможливо» — формула Європи. Від французів: «Се n’est pas possible» до поляків: «То nemozliwe». У них там лицарство самообмеження. І навіть українець потягнувся за лицарством:

— Я теж лицар. І наш Гоголь — лицар. Він помстився за вашу окупацію страшною помстою і мертвими душами.

Новина. Українець став біля краю Європи, а не з нашого краю.

У росіян «це неможливо» має інший зміст. «Неможливо» означає «не виходить зробити те, що хочеться». Для Заходу «неможливо» означає перехід межі самоідентифікації. Самознищення. Для Сірого все можливо.

Розпад зовнішніх заборон відбувся дуже швидко і непомітно. Щодо швидкості рятування від табу, то тут Росія за останні десять років пройшла дистанцію в кілька сторіч. Були непомітно скасовані не тільки радянські, але традиційно російські заборони.

«Бандит» — ласкаве ім’я.

Захід опинився в оборонній позиції. Сила Заходу — у нестандартних рішеннях. Росіянин по суті дотримується ломового розвитку. Я щось не пригадаю, щоб росіянин останнім часом придумав щось корисне для людей. Наприклад, зручнішу форму друшляка або новий тип велосипеда. У нього не придумується.

Європа акробатично гнучка.

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ

Настав час підбити попередні підсумки. Цикл існування інтелігенції закінчився. Вона виконала свої завдання настільки блискуче, що самоліквідувалася через непотрібність.

Колись «Віхи» її осмикнули. Тільки один раз її по-справжньому й осмикнули. Вийшло кілька видань цього обсмикування. Ніщо не змінилося. Хіба що трохи ренегатів відпало.

Інтелігенція залишилася вірною собі. Метою її діяльності була турбота про щастя народу. Тепер, коли вже зрозуміло, що це щастя ніколи не настане, діяльність інтелігенції можна визнати шляхетною, але недалекоглядною.

Російська духовність іде в небеса. До архіву здаються рулони світлих помислів. Згортаються в трубу мільйони віршів, прогресивних рецензій, статей із напрямом. Розірвалося серце поезії, відмовляється працювати печінка прози. Зупинилися мільйони годин кухонних бесід. Над усім безстроковий промінь надії. Пронизливі прожектори віри. Кахляні стіни дружби. Трупи великих письменників. Спіть спокійно. Глибоке замороження. Некрасов. Бєлінський. Добролюбов. Найчистіші.

Какой светильникразума угас!

Какое сердце биться перестало!

Самі світильники. Лампочки перегорілі. Прозекторська. Ще довго вивчатимуть нутрощі наставників. Длубатимуться в пристрої. Російська культура — п’ятизірковий морг. Не соромно показати. Влаштувати екскурсію. Є чим пишатися. Вічна пам’ять!

ТОВАРНИЙ ПОТЯГ

— Є країни, — замислився Сірий, — де люди балдіють від сильних рослин. Містика Росії — в іншому.

— Містика? — засумнівався я.

— Ти заходиш до міліції, тебе зустрічають із квітами. Приїхав забрати дружину з пологового будинку з дитиною — тебе зустрічають з гумовими палицями. Бандит дарує тобі шоколадку, а першокласник відрізує тобі тупим ножем яйця.

— Навіщо? — запитав я.

— Не став у Росії це запитання, — сказав Сірий. — Якщо ти коли-небудь отримаєш на нього відповідь, цієї країни не стане.

— Пароль: некволість? — запитав я.

Сірий скривився.

— Росіянин — нескінченне явище. Він, як товарний потяг, якого чекаєш на переїзді, поки він увесь не пройде.

ПОХОРОН

Ховали Сірого троє. Дядько Миша, ще хтось і я.

— У труну кладуть не тебе, а твою смерть, — сказав мені якось на дозвіллі Сірий.

ІЗ СІРИМ УСЕ ГАРАЗД

РОСІЯ, ЯКА ВЕРЕЩИТЬ

Навесні, коли сніг у Москві перетворюється на соковитий бруд і блідолиця молодь у модних ганчірках виходить на вулицю побешкетувати в сутінках, я знову чую дивний російський звук, досі ніким ще не описаний. Він виникає пронизливою нотою у весняному повітрі такий захмарно високий, що йому не знайти аналогу у звуковій культурі.

Коли російських дівок лоскочеш, обливаєш крижаною водою, підглядаєш за ними, доганяєш, зриваєш із них ковдру або просто лякаєш по-доброму, коли вони хочуть тобі сподобатися, — вони верещать, як верещали і в давнину, тремтячи всім своїм єством, здригаючись у конвульсіях, верещать у нестямі з відлетілою у канаву притомністю. Верещати не навчишся, це з народження, вереск не опанувати, він — від неволодіння собою. Верески вириваються зовсім мимоволі, з нечуваною силою, яку можна порівняти хіба що з фонтаном кита. Вони вражають мене своєю екстремістською архаїкою. Вереск — хтонічне утворення.

Маленькі дівчатка верещать, бачачи дохлу мишу. З маленькими дівчатками все зрозуміло — їхній вереск одномірний. Але що далі, то більше двозначності в прискореному серцебитті. Дівчата вереском озиваються на любовне застосування сили. Заміжні жінки не верещать