Філіп Пулман - Магічний ніж

наші здогадки: про Пил знають й інші люди. Ти ворог Церкви, Лі Скоресбі. За плодами їхніми (Матвій 7:16) пізнаєте ви їх. За їхніми питаннями пізнаєте ви змія, що роз'їдає їхні серця…

Сова тихо гукала та судорожно здіймала й опускала крила. Її яскраво-оранжеві очі ставали скляними від болю. На снігу під скролінгом розтікалася червона пляма, і навіть у туманному півмороку Лі бачив, що церковник незабаром помре.

— Здається, моя куля поцілила тобі в артерію, — сказав аеронавт. — Давай я відірву собі рукав та зроблю джгут.

— Ні! — рішуче відмовився скролінг. — Я щасливий померти! Я здобуду пальмову гілку мученика! Ти не позбавиш мене цього!

— Тоді вмирай, якщо бажаєш. Скажи мені лише… Але йому так і не вдалося завершити запитання — дрібно затремтівши, сова щезла. Душа скролінга відлетіла геть. Колись Лі бачив у церкві картину, де було зображено святого, на якого напали вбивці. Коли вони добивали святого ціпками, херувими піднесли його деймона та дали йому пальмову гілку, символ страждань. Лі побачив на обличчі скролінга той самий вираз, який був на лиці святого з картини — екзальтоване прагнення забуття, — та з відразою випустив тіло з рук. Гестер здивовано клацнув язиком.

— Отже, він відіслав повідомлення, — промовив заєць. — Візьми його перстень.

— На біса він нам? Ми ж не злодії!

— Ні, ми віровідступники, — відповів деймон. — Не за власним вибором, а через злостивість цієї людини. Однаково, щойно Церква про це дізнається, ми вже не жильці, тому слід скористатися всім, чим можна. Нумо, візьми перстень та сховай його — може, він нам колись стане в пригоді.

Лі побачив, що деймон має рацію, та стягнув перстень із пальця мертвого скролінга. Вдивившись у сутінь, він побачив, що з одного боку стежки глибочить прірва, і зіштовхнув туди тіло. Удар відлунив нескоро. Лі ніколи не подобалося насильство, особливо ж він не любив убивати, хоча за своє попереднє життя тричі змушений був це зробити.

— Не варто про це думати, — зауважив Гестер. — Він не залишив нам вибору, до того ж, стріляючи, ми не збиралися його вбивати. Чорт забирай, Лі, він сам хотів умерти! Ці люди геть божевільні.

— Гадаю, ти маєш рацію, — відповів Лі та сховав пістолет.

Біля підніжжя стежки вони побачили погонича, котрий уже запряг собак і був готовий вирушати.

— Скажи мені, Умагу, — спитав Лі, коли вони вже їхали до рибопереробної фактори, — ти колись чув про Грумана?

— О, звичайно, — відповів погонич. — Хто ж не знає доктора Грумана?

— А ти знав, що в нього було татарське ім'я?

— Не татарське. Ти маєш на увазі плем'я джопарів? Вони не татари.

— А що з ним сталося? Він живий?

— Коли ти мене питаєш, я відповім, що не знаю цього. Я не зможу повідомити тобі правду.

— Зрозуміло. А в кого я можу це дізнатися?

— Краще спитай його плем'я. Їдь на Єнісей та спитай їх.

— Його плем'я? Ти говориш про тих людей, що здійснили його посвячення? Тих, що просвердлили йому череп?

— Так. Спитай у них. Може, він живий, може, мертвий, а може, ні те, ні друге.

— Як він може бути ні живим, ні мертвим?

— Можливо, він у світі духів. Усе, я й так сказав забагато. Більше я нічого не скажу.

І старий татарин дотримав свого слова.

Проте коли вони повернулися на факторію, Лі відразу пішов на пристань та дізнався, чи немає там корабля, що відвіз би його до гирла Єнісею.

Тим часом відьми також займалися пошуками. Латвійська королева Рута Скаді разом із Серафіною Пеккала та її відьмами багато днів і ночей крізь туман і бурхливі вітри літали над землями, спустошеними повенями та обвалами. Було зрозуміло, що вони знаходяться у світі, де жодна з них до того не бувала — там були дивні вітри, незвичайні запахи в повітрі, великі невідомі птахи, які, побачивши їх, відразу нападали, і їх доводилося стримувати градом стріл, нарешті, коли вони приземлялися, навіть рослини були дуже дивними.

Утім, деякі рослини були їстівними, крім того, відьми ловили істот, дещо схожих на кролів, і готували їхнє смачне м'ясо; з водою ж узагалі було все гаразд. Це міг би бути непоганий світ для мешкання в ньому, якби не примарні створіння, котрі, мов туман, плавали над лугами та збиралися біля струмків і стоячої води. Іноді їх зовсім не було видно, можна було розгледіти лише переливання світла, якесь мерехтіння, немов на дзеркало впала прозора завіса. Відьми нічого схожого ніколи не бачили, і це явище викликало в них інстинктивну недовіру.

— Як ти гадаєш, Серафіно, вони живі? — спитала Рута Скаді, коли вони кружляли над групою цих творінь, що застигли на узліссі.

— Живі чи ні, але вони сповнені злості, — відповіла Серафіна Пеккала. — Я відчуваю флюїди, що від них виходять. І я не хотіла б наближуватися до них, не знаючи, яка зброя проти них згодиться.

Здається, примари не могли відірватися від землі та злетіти — на щастя для відьом. Увечері того самого дня вони стали свідками того, на що ті здатні.

Це трапилося на переправі через річку, де курна дорога проходила через низький кам'яний міст, розташований неподалік від невеликого гаю. Промені вечірнього сонця скісно падали на траву, забарвлюючи землю в насичений зелений колір, а повітря перетворюючи на димне золото. Відьми побачили групу мандрівників, що наближалися до мосту — деякі з них ішли пішки, деякі їхали на запряжених кіньми візках, деякі пересувалися верхи. Вони не бачили відьом, бо не дивилися вгору, але це були перші люди, котрих відьми зустріли в цьому світі, і Серафіна вже збиралася знизитися та звернутися до них, коли пролунав тривожний окрик.

Це скрикнув чоловік, що їхав на коні попереду загону. Він показав на дерева, і відьми, глянувши туди, побачили потік примарних створінь, котрі, ніби не докладаючи для цього жодних зусиль, по траві насувалися на людей — свою здобич.

Люди кинулися врозтіч. Вражена Серафіна побачила, як перший вершник повернув коня та поскакав геть, кинувши своїх товаришів напризволяще, і те саме зробив другий вершник — але зник він в іншому напрямку.

— Знизьмося та спостерігаймо, сестри, — сказала Серафіна своїм товаришкам. — Але без моєї команди не втручайтесь.

Вони побачили, що в маленькому загоні були й діти, деякі з них їхали на візках, деякі пішки йшли поруч. Було очевидно, що діти не бачать примар, а примари ними не цікавляться: вони накинулися на дорослих. Одна стара жінка сиділа на візку, тримаючи дітей на колінах, і Рута Скаді з обуренням побачила, як вона