Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

що виступив над переніссям, на все це — таке Мамаєві знайоме й попервах дороге, бо ж навіть з усіма його препоганими вадами він його колись любив, і таке зненависне тепер.

У Однокрила дрижали руки, кремінь у пістоля затявся, і гетьман смикав його, і стукав руків'ям об чорний мур, а потім кинув ту зброю на землю.

I витяг шаблю.

I замахнувся вже на Козака.

— Ти згинеш зараз! — зойкнув він. — А мене… мене… мене… ще вище піднесе любов народу! Як пана-бога кохам!

— Цього тобі не бачити, як свині неба.

— Я вб'ю тебе!

— А вбий… — знизав плечима запорожець і байдужісінько схилився до недомальованого на стіні копита в того коня, що вже аж басував од нетерплячки, аж наче тихенько іржав.

А Козак Мамай, дратуючи Однокрила, що вже й шаблюку заніс над його шиєю, але стримав себе, бо ж був задумав інакше — повісити Мамая привселюдно, — отож, дратуючи, Козак промовив стиха, киваючи на пана гетьмана:

— Ну, чисто змій з печери: жар їсть, вугіллям… — і він зримував. — А з вух — аж дим іде!

I тут, як у лузі калинка, зашуміла панова Гордійова шабелька, і хто вже зна, що сталось би в наступну мить, коли б ясновельможний, шаблюкою замірившись на безоружного Мамая, та не вздрів би коня-білогривця, що чорнів на стіні поза ним.

З несподіванки гетьман і шаблю опустив, і крилом захистився від того, що вздрів на стіні: йому здалось, що той баско до нього підморгнув.

Та ще й глузливо блимнув чорним оком.

Та ще й копитом тупнув.

А коли він ще стиха й заіржав, Мамай звівся до його нашорошеного вуха, щось тихо шепнув, і гетьман, опустивши своє крило, укинув шаблю в піхви і знов звелів генеральному судді:

— Розпочинайте суд!

61

I пан генеральний суддя щиро взявся до діла. Проголосивши всі, які належало, врочистії слова, пан суддя почав допитувати свідків.

— Пане Скубенку! — покликав він, звернувшись до підскарбія.

Підскарбій вийшов трохи наперед.

Поцілував євангеліє, присягаючи.

А генеральний суддя спитав:

— Ти чув, Скубенку, як оцей паливода і байдебура, котрого звуть всі Мамаєм, та лаяв презацного володаря обох берегів Дніпра — від Сяну аж по Дін, владного гетьмана Київського, Мирославського, Переяславського, Чернігівського, Волинського, Львівського, Полтавського, Пирятинського, Бердичівського, Вінницького та інших черкаських земель, гетьмана Війська Запорозького Низового, — тож чи ти чув, пане підскарбій, як оцей галабурдник і харциз лаяв ясновельможного пана гетьмана? Чув?

— Чув, пане суддя, — почухав потилицю підскарбій.

— Послідніми словами лаяв?

— Послідніми, пане суддя.

— А ти, Жупане? — спитав суддя, прийнявши присягу в ставного хорунжого. — Ти чув, як Мамай нашого гетьмана ганив, обмовляв чи неславив, кобенив чи паскудив? Ти чув?

— Чув, пане генеральний суддя.

— А ти, Сноходо? — спитав суддя в завше п'яненького і завше сонного лейстрового сотника, що куняв собі в куточку, притулившись до мокрого муру. — I що ж ти чув?

— Він шпетив і шкилював пана гетьмана, — заговорив, прокидаючись, Снохода, — називав ясновельможного котолупом, гицлем, однокрилим гусаком, ворогом отчизни, потаємним католиком і похлібцею лядським!

— Е-е, ні! — заперечив Мамай, регочучи. — Коли б же тільки так я взивав його, то мене, може, й не варто було б вішати! Але ж я називав пана гетьмана… — і Козак Мамай висипав на гетьманців цілу торбу таких словечок, що ми з вами, читачу, тільки язика прикусити мусимо, щоб, бува, не повторити чогось тут, у нашому скромному романі. — А ще я казав про тебе, пане гетьмане… — і наш Мамай хотів був доточити ще там щось, таке ж непристойне й ущипливе, але Гордій Пихатий його перепинив:

— Питалем не тебе!

— I ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти — кривоприсяжець, Однокриле!..

— Цить!

— Щоб добрі люди лишались вірними Москві…

— Я тепер — дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами — вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!

— Ні, — спокійно заперечив Мамай. — Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.

— Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія.

I звелів генеральному судді:

— Кінчайте суд!

I все скінчилось хутко.

I вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.

Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.

I православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.

Та й сказав той попик:

— Кайся в гріхах, раб божий!

— Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!

— Аж он вона, чекає на майдані, твоя смерть.

— То — не моя.

— Послухай, сину…

I панотець заходився великого грішника всовіщати.

А всі уважно слухали. I всі вже плакали, бо звикли — плакати від кожного слова цього поганенького попика, звикли плакати, бо ж плакав од його молитов і казань сам зацний гетьман.

Не плакав там лише Мамай.

— Чому ж ти не плачеш? — спитав попик.

— Я — з іншої парахвії, панотче.

— А-а… — мовив душевний пастир і співчутливо додав: — Ти, сину мій, утішся. Бо всяка смерть — лише єдина мить: чи в постелі, чи на полі бою, чи на шибениці — все одно. I всі ж ми — смертні: навіть королі, царі й гетьмани!

— Але ж їх, я бачу, поки що не вішають! — з досадою мовив Козак, кивнувши на Однокрила. — Хоч, правда, певен я, що тобі, ясновельможний, судилось від бога — коли-небудь попогетьманувати ще й на шибениці?! Га?

Гордій Пихатий не відповів зухвальцеві, котрий уже стояв ногою в могилі, і вони завмерли один проти одного, дві сили, котрі й тоді вже надвоє ділили народ України, як і всі народи всіх країн.

— Пощади не просиш? — спитав Однокрил. Мамай знизав плечима.

— Помреш без покаяння? — спитав попик.

— А я й не думаю вмирати.

— Доведеться, — кивнув на шибеницю за вікном Однокрил.

— А я втечу, — сказав, кепкуючи, Мамай.

Та й схилився до задньої ноги коневі, щоб трохи підмалювати копито, обрамоване білою щіткою.

— Утечеш?

— Утечу.

— Коли ж?

— А зараз.

— Так ти надієшся на свою чортячу силу?

— Трішки.

— А чи не підтоптався ти, Козаче? Ні?

— Я замолоду був такий же дужий, як і зараз.

— Ти певен?

— А чого ж! Хоч би й оці мури в хурдизі, — кивнув, продовжуючи шкрябати шильцем по стіні, Козак Мамай. — Я й замолоду розвалити їх не здужав би, ці мури. Не здужаю й тепер. Сила однакова!

— I все-таки втечеш? — глузуючи з приреченого на страту, спитав пан гетьман. — Але як