Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

заслабло й зажадало одної жінки мішаної крові, що жила в долині. Сам я мешканець гір. Задля неї я заборгував у плантатора на двісті песо. А вона втекла з грошима й з іншим чоловіком. Я залишився рабом плантатора. Він був людина непогана, але насамперед — плантатор. Я виснажував себе працею, мене бито, я терпів це все цілих п'ять років, і мій борг тепер досяг двохсот п'ятдесяти песо, і в мене сьогодні нема нічого, крім цього лахміття та кволого здоров'я через поганий харч.

— А вона була дуже вродлива, та жінка з долини? — лагідно спитав сліпий суддя.

— Я кохав її, наче божевільний, праведний отче. Тепер я не думаю, що вона була дуже вродлива. А тоді для мене кращої за неї не було. Та пристрасть спалила мені серце й мозок. Через неї я став рабом, а вона втекла одної ночі, і з того часу я ніколи її не бачив.

Нахиливши голову, пеон стояв навколішки, а Сліпий Розбійник, на диво присутнім, глибоко зітхав і немов забув про все на світі. Його рука мимовільно лягла на голову метиски й погладила її блискучі чорні коси.

— Жінка, — мовив він так ніжно, що його ясний, дзвінкий голос звучав, як шепіт, — жінка завжди чарівна. Жінки завжди гарні… для чоловіків. Вони люблять наших батьків; вони родять нас; ми кохаємо їх; вони родять нам синів, щоб ті кохали їхніх дочок і називали їх прекрасними. І так було завжди, і так буде завжди, доки існує людство й на землі існуватиме кохання.

В печері запала цілковита мовчанка, а суддя замислився. Нарешті гарненька метиска лагідно торкнула його й нагадала про пеона, що й досі стояв навколішки.

— Ось мій вирок, — сказав сліпий. — Тебе багато бито. Кожен удар був сплатою за борг. Іди й будь вільний. Тільки залишайся в горах і закохайся в якусь горянку. Бо тобі треба жінки, без жінки чоловік не годен жити. Іди! Ти, кажеш, напівмайя?

— Так, я напівмайя, — прошепотів пеон. — Мій батько — майя.

— Вставай, ти вільний. І лишайсь у горах коло свого батька майї. Долина не місце для тих, хто народивсь у Кордільєрах. Плантатора твого тут нема, і тому його судити не можна. А плантатор завжди плантатор. Його друзів я також відпускаю.

Суддя замовк, а Генрі, не чекаючи на дозвіл, виступив уперед.

— Я той, — сміливо почав він, — кого засуджено на страту за вбивство людини, якої я не вбивав. То був рідний дядько дівчини, яку я кохав і з якою одружуся, коли в цій почері в Кордільєрах панує справедливість.

— В присутності багатьох свідків, — перебив йому мову начальник поліції, — він загрожував небіжчикові, що вб'є його. І за якусь годину поліцаї знайшли його біля трупа, ще теплого й не задубілого.

— Він каже правду, — підтвердив Генрі, — я таки загрожував убити того чоловіка, бо обидва ми випили й хміль ударив нам у голову. Мене справді знайдено схиленого над мертвим тілом. Та тільки я не вбивав його. Я не знаю й навіть не здогадуюся, хто той падлюка, що вночі нишком міг устромити йому ножа в спину.

— Станьте навколішки обидва, щоб я міг дослідити вас, — наказав Сліпий Розбійник.

Він довго досліджував їх своїми допитливими, чуйними пальцями. Довго, дуже довго, неспроможні дійти рішення, блукали ті пальці по обличчях обох людей і вивчали їхній пульс

— Сюди встряла жінка? — спитав старий у Генрі Моргана.

— Чарівна жінка. Я люблю її.

— Добре, коли так, — зауважив сліпий, — бо чоловік, що не цікавиться жінкою, тільки наполовину чоловік. Тебе не цікавить ніяка жінка, — удався він до начальника поліції, — а проте ти неспокійний. Я не можу сказати, що цього чоловіка, — він показав на Генрі, — непокоїть тільки жінка. Мабуть, почасти й ти тому причиною, а може, це злість, що він відчуває до тебе. Встаньте обидва. Я не можу бути суддею між вами. А втім, є непомильний суд, суд Гадюки й Птаха. Він непомильний, як бог, бо в такий спосіб бог зберігає ще справедливість серед людства. Блекстон також згадує про такий спосіб з'ясувати правду.

РОЗДІЛ XI

У самому серці володінь Сліпого Розбійника була улоговина, що могла б правити за невелику арену для бою биків. Її прямовисні узбіччя в десять футів заввишки та рівний діл на тридцять футів у прогоні створені були самою природою, і людині не довелося багато працювати,» щоб зовсім її вирівняти. Люди у довгих сутанах, плантатори й поліцаї — всі тут були присутні, крім судді й метиски; всі повмощувалися на краю улоговини, як глядачі, що прийшли дивитися на кориду чи змагання гладіаторів.

За розпорядженням суворого на вигляд ватажка, що взяв їх у полон, Генрі та начальник поліції спустилися коротенькою драбиною в улоговину. Ватажок і декілька розбійників пішли разом із ними.

— Тільки бог знав, що мав статися, — сказав, сміючись, англійською мовою Генрі Френкові та Леонсії. — Якщо можна буде підставляти ногу, застосовувати боксерські штуки, то цей товстопузий начальник неодмінно програє. Та старий сліпець розумна людина і, мабуть, дасть нам однакові шанси. Отож, якщо супротивник звалить мене, ви, мої прихильники, підніміть угору великі пальці й кричіть якнайголосніше. Будьте певні, якщо впаде він, його прихильники зроблять те саме.

Начальник поліції почував себе в улоговині, мов у пастці, і по-іспанському звернувся до ватажка:

— Я не хочу битися з цією людиною. Він молодший за мене і має міцніші легені. До того ж усе це незаконно. Це суперечить законам Панами. Ви не маєте права вигадувати свої власні закони…

— Це випробування Гадюки й Птаха, — перебив його ватажок. — Ви будете Гадюка. Вам дадуть до рук цю рушницю. Та друга людина буде Птахом. У руках у неї буде дзвоник. Ви зараз зрозумієте, у чім річ.

З його наказу одному з розбійників дали рушницю й зав'язали очі. Другий розбійник узяв срібного дзвоника.

— Той, у кого рушниця, — Гадюка, — пояснив ватажок. — Він має право вистрілити один раз у Птаха — в того, хто із дзвоником.

Ватажок подав знак починати, і другий розбійник, дзенькнувши дзвоником, відскочив убік. Чоловік з рушницею послухав уважно і вдав, ніби хоче вистрілити у те місце, де щойно був дзвоник.

— Зрозуміло? — спитав ватажок Генрі й начальника поліції.

Перший кивнув головою, а останній зраділо вигукнув:

— То я буду Гадюка?

— Так, — ствердив ватажок.

Начальник поліції жадібно схопив рушницю, не заперечуючи вже проти незаконного суду Кордільєр.

— Отже, ви спробуєте влучити в мене? — спитав Генрі начальника поліції.

— Ні, сеньйоре Моргане. Я просто влучу