Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

Розділ третій

ПРИВИД

Досі мені не випадало робити довгих поїздок на велосипеді. Так далеко я вирушав уперше. Та, незважаючи на хворе коліно, я вже давно потайки від батьків з допомогою Жасмена навчився їздити на велосипеді. Велосипед надзвичайно вабив кожного підлітка; тепер же я відчував величезне задоволення, бо ще недавно ледве тяг ногу й обливався потом після якихось трьох кілометрів дороги. Котитися вниз по схилу, заглиблюючись у тінисті байраки, летіти мов на крилах, відкриваючи для себе за поворотом далекі звивини дороги, що змінюються на очах і мовби розквітають при твоєму наближенні, промчатися по сільській вулиці, що назавжди закарбується в твоїй пам'яті… Раніше лише уві сні я переживав радість польоту, такого чарівного, такого легкого. Навіть було приємно підніматися на пагорки. До того ж ця дорога пролягала по рідній місцевості Мольна, тому вона особливо п'янила мене.

«Недалеко від в'їзду до містечка, — казав мені Мольн, розповідаючи про цей край, — стоїть великий вітряк, коли віє вітер, він крутиться…» Він не знав, яку роботу виконує цей вітряк, а може, хотів розпалити мою цікавість і лише вдавав, що не знає.

Тільки наприкінці дня я побачив нарешті високий вітряк, який, либонь, качав воду для сусідньої ферми. За обсадженим тополями лугом уже видніли перші будинки передмістя. Дорога робила великий гак, огинаючи потічок, і переді мною стелилися щоразу нові краєвиди… Переїхавши місточок, я зрештою побачив головну вулицю містечка.

В лузі, за густим очеретом, паслися корови, до мене долинав дзенькіт калатальців. Я зупинився, поклав руки на кермо велосипеда й роздивлявся довколишню місцевість, куди я примчав як гонець з такою дивовижною звісткою. За дерев'яним місточком починалися будинки, вони вишикувалися вздовж вулиці, що тяглася понад довгим рівчаком, і нагадували кораблі, які, згорнувши вітрила, причалили у вечірній тиші до берега. О цій порі в усіх кухнях розводили вогонь.

Раптом мене охопив якийсь страх, і я пошкодував, що приїхав сюди, мовби злякався, що моя поява тут порушить увесь цей безтурботний спокій. Піддавшись душевній слабкості, я вирішив відкласти свою зустріч з Мольном, ухопившись за думку, що в Ла-Форте-д'Анжійоні, на невеличкій площі, живе моя тітка Муанель.

Вона доводилася мені двоюрідною бабусею. Всі її діти повмирали; я добре запам'ятав Ернеста, наймолодшого — високого юнака, який збирався стати вчителем. Він теж помер, а вслід за ним — і мій двоюрідний дідусь Муанель, старий судовий чиновник. І тітка лишилася сама-самісінька в кумедному будиночку, де килими були зшиті з кольорових клаптиків, столи накриті паперовими півнями, курми й котами, а на стінах висіли старі дипломи, портрети покійних родичів і медальйони з пасмами їхнього волосся…

Хоч тітка зазнала стільки горя й утрат, вона була найвеселішою й найутішнішою бабусею в світі. Я розшукав невеличку площу, де стояв її будиночок, підійшов до прочинених дверей і гукнув на неї. З глибини розташованих анфіладою трьох кімнат долинув пронизливий голос:

— Оце так! Боже мій!

Тітка розлила каву у вогонь — навіщо вона варила каву о цій порі? — й вибігла мені назустріч… Вона трохи вигиналася назад, тім'я її вінчала якась дивовижа, — чи то капелюшок, чи то капор, чи то чепчик, — з-під якої визирало її велике зморшкувате обличчя, надаючи йому чогось монгольського чи готтентотського; вона сміялась уривчастим сміхом, шкірячи залишки дрібних зубів.

Коли я поцілував її, тітка квапливо і трохи незграбно схопила мене за руку, яку я тримав за спиною. Із зовсім зайвою таємничістю, бо в кімнаті ми були самі, вона вклала мені в руку монетку, на яку я не наважувався подивитись, — судячи з її розмірів, то був франк… Потім, коли я наготувався чи то запитати в неї, що це означає, чи то подякувати їй, тітка Муанель дала мені стусана, вигукнувши:

— Облиш! Я знаю, що роблю!

Вона все життя прожила в злиднях та боргах — і постійно тринькала гроші.

— Я завжди була дурненька й нещаслива, — казала вона без жодної гіркоти своїм пронизливим голосом.

Тітка Муанель була певна, що мені, як і їй, сутужно на гроші, таж навіть не дала мені й слова сказати — силоміць тицьнула в руку заощаджену за день жалюгідну монету. З цього неодмінно починалася кожна наша зустріч.

Вечеря була така ж чудернацька, як зустріч, і така ж сумна та кумедна. Тітка то виходила з кімнати із свічкою в руці, залишаючи мене в пітьмі, то ставила її на столик серед щербатих або потрісканих тарілок і ваз.

— У сімдесятому році пруссаки відбили з цієї вази ручки, — мовила вона, — зі злості, що не можуть забрати її з собою.

І тільки побачивши цю велику вазу з такою трагічною історією, я згадав, що ми вже колись вечеряли й ночували в цьому домі. Батько возив мене в департамент Йонна до лікаря, щоб показати йому мою хвору ногу. Треба було їхати швидким поїздом, що проходив тут удосвіта… Я згадав тодішню сумну вечерю, згадав історії, що їх розповідав старий судовик, спершись ліктями на стіл біля пляшки з рожевим вином.

Згадалися мені мої тодішні страхи. Після вечері тітка відвела батька вбік, сіла біля каміна й стала розповідати йому про привидів. «Повертаюсь… О, мій любий Луї, що я бачу! Низеньку сиву жіночку…»

Всі знали, що голова у тітки Муанель буквально натоптана тими нісенітницями.

Ось і цього разу після вечері, коли я, стомлений цілоденною поїздкою на велосипеді, ліг у великій кімнаті, надягши картату пічну сорочку дядька Муанеля, тітка Муанель сіла у мене в головах і якимось таємничим, пронизливим голосом повела:

— Мій любий Франсуа, хочу розповісти тобі таке, чого ще ніколи нікому не розповідала…

Я подумав: «Ну й вскочив я в халепу! Тепер вона мордуватиме мене до ранку, як десять років тому!»

І я мусив слухати. Розповідаючи, тітка Муанель хитала головою й дивилася не на мене, а кудись перед себе, ніби розмовляла сама з собою:

— Повертались ми з твоїм дядьком додому з весілля. Після смерті нашого сердешного Ернеста це було перше весілля, на яке ми поїхали вдвох, і там я зустріла свою сестру Адель, котрої не бачила аж чотири роки. Один старий дядьків друг, душе багатий чоловік, запросив його на весілля свого сина до маєтку Саблоньєр. Ми найняли бричку. Це нам дорого коштувало. Виїздимо на тракт уранці, десь біля сьомої. Було це взимку. Сходило сонце. Ніде жодної живої душі. І що я раптом бачу попереду, на дорозі? Низенького юнака з личком, мов ясне сонечко. Стоїть він і дивиться