Сергій Бут - Листи з того світу

доброго вечора. Вас турбує Андрій, квартирант Ельзи Олександрівни.

— Слухаю вас.

— Ельза Олександрівна потрапила в лікарню.

Чоловік замовк.

— Ви мене чуєте, Альберте?

— Так, що з нею?

— Поки не знаю, але схоже на нервовий напад.

— У якій вона лікарні?

На Топольній. Я продиктував Альбертові номер палати, у якій лежала Ельза Олександрівна, і попрощався.

Попри пізній час, мені вдалося потрапити в лікарню через приймальний покій. Ельза Олександрівна лежала на ліжку, вивчаючи стелю. Її обличчя не проявляло жодних емоцій, радше навпаки: було сірим і нерухомим.

— Як ви себе почуваєте? — замість привітання спитав я.

Вона повернула до мене голову і прошепотіла:

— Усе добре, Андрію.

— Я вам їжу приніс. Електрика викликав, шибу замінив.

— А що зі світлом?

— Провід відійшов…

Ельза Олександрівна більше не говорила — відвернулася до вікна, спостерігаючи за місяцем і зорями на темному небі. Я вирішив залишити її наодинці.

— Уже пізно, я, мабуть, піду.

Перед тим як попрощатися, жінка поцікавилася:

— Ви мого телефону не бачили?

Питання виявилося таким несподіваним, що мені здалося, ніби вона бачила, як я копирсався у її мобільному. Вкотре цього вечора довелося хитрувати.

— Ні, але я шукав його. Думав, може він вам знадобиться.

— Подивіться в моїй кімнаті.

— Гаразд. Завтра після роботи занесу.

Я попрощався з хазяйкою та її сусідками по палаті і поквапився на зупинку.

Увійшовши в темний двір нашого будинку, я вибіг східцями на третій поверх. Рука потягнулася до вимикача. Слава Богу, напруга в дротах була, тож, натиснувши клавішу, я засліпив світлом жарівки весь коридор. Не гаючи часу, віддався відпочинку — попереду чекала робоча субота. Сон був такий міцний, що зранку я не почув будильника. Розбудила мене телефонна мелодія. Я неквапливо ввімкнув мобільний.

— Алло, — пробурмотів, не розплющуючи очей.

— Ти де? Марина тут блискавками мече!

Голос Оксани змусив мене зірватися з дивана й глянути на дисплей мобільного — уже півгодини, як я мав бути на роботі.

— Ти мене відмазала?

— Сказала, що ти в заторі стоїш.

— Правильно, зараз буду.

Одягнувшись, я вибіг на Галицьку площу й ускочив у таксі:

— У «Мак-Дональдс» на Чорновола!

— Зголоднів? — спробував пожартувати водій та, вгледівши заклопотаність на моєму обличчі, притьмом натиснув на газ.

На щастя, таксист трапився тямущий і довіз до роботи за п’ятнадцять хвилин. Я забіг у ресторанчик, накинув на себе уніформу та вихором помчав на кухню. Марина зустріла мене з усмішкою.

— Ти залетів, Багрію! Це відіб’ється на наступній зарплаті.

Крити її випад було нічим, тож, не приховуючи злості, я мовчки взявся до роботи, згадавши, що забув удома телефон Ельзи Олександрівни. Коли з’явилася вільна хвилинка, я переповів Оксані останні події і намітив у голові план дій на другу половину дня.

Пізно ввечері я вийшов із маршрутки на Топольній і попрямував до лікарні. У палаті Ельзи Олександрівни не виявилося, сусідки сказали, що вона вийшла з якимось чоловіком.

Здогадатися, з ким саме, було нескладно, але я вирішив таки пройтися довгим лікарняним коридором, аби впевнитися, що ніхто й ніщо Ельзі Олександрівні не загрожує. Блукання не принесло бажаного результату, тож я змінив напрямок. Тоді й уловив знайомі голоси, що долинали зі сходового майданчика, де пацієнти зазвичай курять. Збуджений голос Ельзи Олександрівни лунав так гучно, що не розчути слів було неможливо.

— Ти мене не розумієш! Ти ніколи мене не розумів! Маєш мене за божевільну, кажеш, що не можеш без мене, а сам щоночі повертаєшся до дружини, а я залишаюся наодинці зі своїми страхами.

— Ельзо, ти ж знаєш, я не можу її покинути, — почувся Альбертів голос.

— Справа не втому!

— Прошу тебе вгамуйся.

— Не хочу! Чуєш? Він повернувся з того світу. Повернувся за мною!

Зростаюча амплітуда коливань голосу Ельзи Олександрівни дала зрозуміти, що розмова завершиться сваркою. Я не бажав бути поміченим, тож попрямував до палати ворожки. Щоб не гаяти часу, дістав із кишені її мобільний і поклав на тумбочку, сказавши про це сусідкам.

— Не знайшов її. Залишу тут телефон.

Я вшився з палати і сховався в ліфті. Устиг.

На зупинці було малолюдно, а маршруток іще менше. О такій порі вони їздять нечасто, тому я вирішив зекономити час і сів в автобус, що прямував до центру. Коли я вийшов біля оперного театру, зателефонувала мама. У її голосі, як завжди, чулася тривога.

— Привіт, у тебе все гаразд?

— Так. Чому питаєш?

— Ти мені снився сьогодні.

— Сподіваюся, був чемний? — пожартував я.

Вона збиралася з силами і, здавалося, до останнього не була певна, чи варто мені знати про сон.

— Ти стояв на цвинтарі, Андрію. Стояв і дивився у щойно викопану могилу.

Слова матері розітнули свідомість на тривогу і страх. Хвилювання передалося голосовим зв’язкам.

— Та це, мабуть, тому, що ми впорядковували могили на Личаківському кладовищі.

Мама вмовкла, і я уявив, як вона хреститься, дякуючи Богу, що її сон не віщує біди.

— Не знаю, — урешті промовила вона.

— Мамо, у мене сідає батарея. Дякую, що зателефонувала. Люблю тебе! І пильнуй своє здоров’я.

— Андрію, Андрію…

Я вимкнув телефон.

Бракувало повітря. Усе заважало.

На ватяних ногах я ледве перетнув проспект Свободи і сів просто на газон, не в змозі нести власне тіло. В очах миготів калейдоскоп зірок, а місяць маятником погойдувався в різні боки. Я абстрагувався від міського шуму й повністю сконцентрувався на карті зоряного неба. Усі думки, переживання та підозри метеоритами розлетілися галактикою моєї свідомості, зануривши мене в медитативний стан.

Отямився від того, що хтось смикав мене за руку. У полі зору з’явилися чиїсь голови. Я налаштував слух на хвилі голосів, що оточили мене одними й тими самими запитаннями: «З тобою все гаразд?» — «Тобі погано?» — «Може, швидку викликати?».

— Не треба, — відповів я стомлено і, запевнивши чулих містян у власній спроможності, підвівся та рушив далі.

Ще один день добіг кінця.

17

Відчуття дискомфорту від того, що ти у квартирі сам-один, завадило добре виспатися. Це позначилося на роботі. Практично всю зміну колеги допомагали мені, а я, дещо розслабившись, заглибився в нову версію тих бід, що випали на долю Ельзи Олександрівни. Сумнівів не було: хтось затіяв із нею темну гру, але хто? Сил будувати якісь домисли я вже не мав, тому вирішив сьогодні ж відкрито порозмовляти з ворожкою. Робочий день у роздумах промайнув швидко, тож після зміни я без зволікань подався до лікарні.

Саме був час для відвідування хворих — лічниця кишіла людьми. Відвідувачі, заклопотані проблемами своїх знайомих і родичів, снували з похмурими обличчями. Специфічний аромат лікарняної їдальні, що змішався із запахами препаратів і