Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

У сусідньому будинку «гуляв» льотчик. Час від часу на подвір'я виходила стара, і, коли відчинялись двері, чути було, як деренчали струни гітари і співала Дунаєва. Голос у неї був грудний, сумний. З ним переплітався надірваний басок Філіппова.

Потім вони замовкли. Жовте світло, що пробивалося з-під віконниць, погасло. М'яка, зовсім не воєнна тиша запанувала навколо.

Олексій лежав на горищі сарая, вслухаючись у кожен звук, що доносився з-за тину. Він мало спав за останні дві доби, і поступово його починала знемагати дрімота. Щоб не піддатися їй, Олексій навмисне ліг дуже незручно: повернувся на живіт, уткнув підборіддя в покладені один на один кулаки. Але сон ніби напливав звідкілясь згори, плутав думки, владно і наполегливо стуляв повіки. Все навколо стало примарним, невиразним…

І раптом щось сталося. Олексія мовби штовхнули в спину. Він стрепенувся і підвів голову.

На сусідньому подвір'ї був якийсь рух. Крізь ніч неясно проступали білі стіни, і Олексієві здалося, що в тому місці, де до будинку прилягає сарай, темрява ворушиться. Спросоння в нього ще шуміло у вухах, але він усе-таки виразно почув шарудіння, наче хтось переступав з ноги на ногу. А через кілька секунд уже без особливого напруження побачив і зрозумів, що там відбувається.

Двері на задньому ґанку прочинились, і жінка — це була молода Дунаєва — прошепотіла:

— Зараз…

До неї так само пошепки обізвався чоловік:

— Заснув?

— Так. Ідіть у сарай, я зараз…

— Ключ?

— Та ось же він, де завжди!..

Жінка зникла. Велика тінь поповзла по подвір'ю. Стало чутно, як цокає ключ у замку, потім зарипіли двері. Чоловік тихенько свиснув.

З боку городу до нього наблизилася друга тінь.

«Еге, та вас двоє!» подумав Олексій.

Коли двері сарая зачинились, Олексій стрибнув з горища, навшпиньках підійшов до тину, переліз через нього і в ту ж мить крижем упав на землю: з будинку вийшла Дунаєва.

Прошльопавши босими ногами повз Олексія, вона зникла за дверима сарая. Там засвітили ліхтар. Намацуючи браунінг у кишені піджака, Олексій пробрався до стіни, знайшов щілину і заглянув у неї.

Чоловіки ховали в сіні, що навалом лежало в глибині сарая, важкий довгий ящик, який вони принесли з собою. Жінка світила їм «Летючою мишею». Вони зрідка обмінювалися короткими фразами. Упоравшись, всі троє повернулись до дверей.

Тепер Олексій розглядів, що один з прибулих у військовій формі і затягнутий ременями командирської портупеї. Другий — одягнений в селянську свитку, на голові в нього крислатий солом'яний бриль. Витираючись рукавом, військовий уривчасто кинув Дунаєвій — Давайте!

З-під хустки, в яку вона куталась, жінка дістала темний квадратний предмет. Це був… великий льотний планшет Філіппова.

Коли досі в Олексія ще лишались якісь сумніви, коли серед інших думок, що роїлись в голові, було припущення: Дунаєва — звичайна спекулянтка, аферистка, яка переховує крадене, то тепер стало ясно — перед ним шпигунка.

Військовий розкрив планшет і зробив Дунаєвій знак піднести ліхтар. Світло впало на його одутле обличчя, і Олексій відразу пізнав: це був той самий чоловік, якого вони з Фоміним бачили в товаристві льотчика в день приїзду Олексія…

Видно було, що військовий не вперше оглядає планшет. Багато паперів він, очевидно, знав, бо навіть не виймав їх. Інші нашвидкуруч проглядав і обережно клав на місце, не порушуючи їх звичайного порядку. Нарешті, він знайшов те, що шукав.

— Ось останній наказ, — сказав військовий півголосом, прочитавши папір. — Завтра Філіппов полетить на Сірогози розвідувати кінноту генерала Барабовича. На ніч повернеться не сюди, а в Берислав, щоб післязавтра летіти ще далі — на Веселе. Повинен вас засмутити, Надіє Василівно, завтра він не ночуватиме…

— Знаю, вже повідомив! — відповіла жінка, бридливо пересмикнувши плечима.

Військовий посміхнувся. Звертаючись до людини в брилі, він сказав, що треба скористатися відсутністю льотчика, щоб «зібрати і проінструктувати людей».

— Іншої такої нагоди може й не буде, — говорив він. — Необхідно сьогодні ж усіх сповістити. Завтра вночі я чекатиму їх тут з дванадцятої до пів на другу. Самі приходьте обов'язково… Можливо, я знайду засіб переправити вас туди, до наших. Зібралося багато новин.

— Майте на увазі, — сиплуватим, наче від простуди голосом промовив чоловік у брилі, — чека сьогодні нишпорила в будинку, де переховувався наш злополучний телеграфісток, а це ж всього-на-всього за квартал звідси.

«Кручений! — промайнуло в голові Олексія. — Це Кручений!..»

— Я знаю, — сказав військовий, — і все-таки тут безпечніше, ніж будь-де в іншому місці. Будинок, куди ходить льотчик Філіппов, для них поза підозрою. Ідіть і попередьте всіх. На всякий випадок хай ідуть не через Маркасівський, а городами. Пароль… ну, скажімо: «Розплата». Ви зрозуміли мене?

— Так.

— До речі, як з човном? Остаточно пропав?

— Про човен треба забути. Сьогодні біля нього була засада. Я послав туди якогось безпритульника для перевірки, так його затримали. Нічого, знайдемо інший.

Олексій прикусив губу.

— Ну, що ж, — військовий підвівся, — це все. Тепер, Надіє, йдіть. Коли б не прокинувся наш червоний орел. Ми вийдемо трохи пізніше.

Дунаєва віддала ліхтар чоловікові в брилі, сховала під хустку планшет Філіппова і пішла до дверей.

Настала мить, коли Олексієві треба було вирішити, що робити: брати цих двох шпигунів негайно чи випустити їх з пастки, в яку вони потрапили, і чекати завтрашнього дня?..

Це був нелегкий вибір. Випадок, дивний, неповторно щасливий випадок віддавав у його руки двох запеклих ворогів, спіймання яких було зараз чи не найвідповідальнішою справою ЧК. І це міг зробити він, Олексій Михальов, сам, без сторонньої допомоги…

З другого боку, тепер було цілком ясно, що справа не тільки в цих двох шпигунах, що існує організація, шпигунський центр, змова, що завтра керівники зберуться тут. Одним ударом можна роздушити всю зграю!..

І рішення було прийняте.

Ще вдень Олексій помітив у дворі велику розсохлу діжку. За нею він і причаївся.

Дунаєва вийшла, швидко причинивши за собою двері, постояла, послухала, потім пройшла на город. Повертаючись, мимохідь стукнула в стіну: все, мовляв, гаразд.

Олексій ще раз глянув у щілину.

Шпигуни, очікуючи, стояли посеред сарая. Той, що в брилі, повільно підняв ліхтар, дмухнув, і враз потонуло в мороці його на мить освітлене обличчя з гострими вилицями і випнутим підборіддям. Олексій заціпенів: у чоловікові в брилі він пізнав Віктора Маркова.

Вороги пішли. Коли їх кроки завмерли на городі, Олексій переліз через тин у двір Ганни, потім вийшов на вулицю і щодуху помчав у ЧК.

… Він повернувся через дві години, заліз на горище і довго лежав без сну, обмірковуючи все, що сталося…

ОБЛАВА